Дорога жовта під ногами,

блакитне небо понад нами.

Іду незнаними шляхами.

Людина — вічний пілігрим.

Тужу за сміхом і весною,

співають птахи понад мною,

дзвінкі пісні пливуть ясою

перед паломником німим.

На плечах свій несу тягар,

у синій скрині Божий дар,

хоч палить спеки лютий жар,

хоч батогом бичує злим.

І так мандрую без упину,

мов чотки, пхаю кожну днину,

і аж тоді я відпочину,

колий дійду в Єрусалим.

Неділя, 27 березня 1932

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам прибитим
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя це не казарма.

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!