Ольга Войтенко

Вона часто про це думала, гортаючи

сторінки книжок і стаючи на деякий час жителькою інших

країн та навіть вимірів. У кожному з них існували свої

правила, як і в цього, реального світу. Та чи справді він

реальний? Чи справді все так, як усі звикли й придумали? Чи

справді потрібно розділяти планету на країни першого

і третього світу? Чи справді у тварин і людей різні права? Чи

справді є дорослі і є діти? Чи, можливо, це такі правила, і ми

просто беремо на себе ці ролі, бо так звикли, бо так усім

зручно? Звичайно, мова тут не про той час, коли тобі три, але

чи обрала б Єва-Ліза для себе те життя, яким вона жила до, якби їй дозволили обирати чи хоча б спитали її, чого вона

хоче? Та ніхто навіть не припускав, що в неї потрібно щось

питати. Тоді їй здавалося це нормальним, але зараз вона

розуміла, що втратила щось дуже важливе.

«Люблю книжки, — подумала дівчина, — ти завжди

знаєш, хто їх написав».

«Цей ліс,

дерева, сови, зима, ніч, сніг — все це таке реальне, таке живе.

На фоні усього, що сталося, це справжнє диво, адже ліс не

заснув — він і далі живе своїм життям. Можливо, люди й не

потрібні? Їхня вічна метушня, машини, мегаполіси, електростанції, вбиті тварини, зрубані дерева і засмічені

річки… Можливо, планеті так краще — можливо, це її

рішення і її вибір, можливо, вона так втомилася, що більше не

має сил на усе це… Можливо, все правильно і так повинно

бути — і це є вихід, а не безвихідь….»