Таня П'янкова

Червоні мурахи плодяться, гуртуються у колонії, хутко розповзаються Україною — її містами, селами, хуторами. Вони розтікаються, як розтікається вогняна ріка перелогами сухої трави; загрозливо пищать — хочуть панувати над нами, вже давно не людьми — дрібними безмовними комахами. Вони вигортають наші комори, наші скрині, наші кишені, забирають наших матерів і дітей, нищать нас, вижирають зі світу, виїдають цукор із наших живих душ і не мають милосердя до тих, хто наважується струсити їх зі свого сіряка. Мстяться нам... За що вони нам мстяться? Може, за те, що ми хочемо бути людьми, володіти своєю землею, вирощувати на ній хліб, яблука, соняхи? За те, що хочемо годувати своїх дітей молоком, а не сльозами? Що молимося Богові, а не їхній червоній самиці — їхній великій матері, котру вони називають Родіной?

Скоріш я тут од голоду помру, ніж люди із села, у котрих усі ями, усі хліви, усі комори набиті запасами...