Марія Олекса

— Він вирветься вперед і я ніколи його не наздожену.
— Кого ти не наздоженеш, Владо?

Ноги самі понесли мене на Володимирську гірку. У цьому місці спліталося стільки спогадів, що ними, немов павутинками, був розмальований увесь простір парку. Кожна павутинка значила для мене так багато — мій маршрут, прогулянка, морозиво з подругами, поцілунок в альтанці, конспекти на лавці, зібрані каштани, загублені ключі… Моїх слідів не змивали дощі, не засипав сніг. Вони тьмяніли з часом, але, гуляючи тут, я щоразу бачила їх знову. Ніжно перебирала, протирала від пилу і вкладала на місце.

Насправді з Равликом я часто відчувала, що Київ був його містом набагато більше, ніж моїм. О, цей хлопець узагалі хвацько присвоював собі міста.