Люсі-Мод Монтгомері

А тоді настав він — квітень! Зі сміхом квітневих дощів, шепотами квітневих дощів, із неквапністю, стрімкістю, круговертю, ударами, танцями й плюскотінням квітневих дощів!

Проте й осінь була дивовижна. Із-над темно-синьої затоки віяли стрімкі вітри й сяяв пишний золотий місяць. У долині квітнули поетичні айстри, із яблуневого саду линув дитячий сміх, тихі ясні вечори спускались на гленські пагорби, а на тлі тонких сріблястих хмар було видно темні силуети птахів. Дні вкорочувалися й у гавань дедалі частіше скрадалися сірі тумани.

Вона не все розповіла панні Корнелії. Вона нічого не розповідала Гілберту. Їх було так багато, цих незначущих дрібниць…
«Таких незначущих, що не годиться й казати, — думала Енн. — А проте… це ті самі дрібниці, що прогризають діри в тканині життя… наче міль… і сточують її безслідно».

вірш «Могила старого» й перечитала його вельми втішено:
«То поховайте там, де вітер дише
У серці лісу, у сосновій тиші,
Де моря шум, цей споконвічний звук,
Долине вранці через східні луки,
Де ніжну пісню виплетуть дощинки
Над місцем його вічного спочинку.
Де буде зелень польова глибока
Шовки стелити по обидва боки,
Де та рілля, яку він розробляв,
Де вбрана конюшинами земля,
І де сади в цвітінні та плодах,
Які він так дбайливо доглядав.
І хай край нього зорі мерехтять,
Якими милувався за життя,
І хай проміння, вічна Божа розкіш,
Для нього витче золоте шатро,
І хай лягає росяна трава
На нього найніжнішим укривалом.
Усе, чим безкінечно дорожив,
Із чим життя наповнене прожив,
Хай принесе довічну благодать
Йому отут, де він завжди лежатиме.
Хай голос моря з-поза східних лук
Йому співає славу і хвалу»

Іще одне літо скінчилося, згаснувши предвічним сяєвом золотих осокорів.

Аж ось надійшов листопад — понурий місяць туманів і східного вітру. Іноді цілими днями не було нічого, крім холодної мряки, що насувалася з моря та з-поза дюн. Тремкі тополі скинули останнє листя. Сад змертвів — усі барви й неповторні риси десь зникли; хіба пагони заячого холодку спліталися в осяйну золоту тканку.

Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.

— Сніг у квітні — це гидко, — мовила Енн. — Наче ляпас замість сподіваного цілунку.