Джон Ґоттман

Сьогодні більшість батьків вважають, що їхнє завдання — допомогти дітям розвиватися відповідно до власних інтересів, потреб і бажань. Вони використовують метод, який психо-логиня-теоретикиня Діана Баумрінд назвала авторитетним

стилем виховання. Авторитарні батьки встановлюють багато

обмежень, очікують беззаперечного послуху й не дають дітям

пояснень; авторитетні батьки встановлюють гнучкі кордони, пояснюють і підтримують теплі стосунки з дітьми. Баумрінд описує і третій стиль виховання, який вона називає

вседозволенням, коли батьки тепло ставляться до дітей, розмовляють із ними, але не встановлюють обмежень у їхній

поведінці.

. Тепер нам

відомо, що, коли батьки чуйно реагують на реакції немовлят, підтримують із ними візуальний контакт, імітують їхній лепет

і дозволяють відпочити, коли ті перезбуджені, немовлята

раніше вчаться керувати своїми емоціями. Ці діти не перестають відчувати збудження, коли для нього є привід, але

після зникнення стимулу швидко заспокоюються.

І навпаки, якщо батьки не звертають уваги на дитячі сигнали (наприклад, коли пригнічена мама не розмовляє з дитиною або коли надто уважний тато дуже активно чи довго

грає з дитиною), у дітей не розвиваються навички контролю

над емоціями.

Батькам наполегливо ре-комендували застосовувати позитивні форми підтримування

дисципліни; більше хвалити, ніж критикувати; нагороджувати, а не карати; заохочувати, а не перешкоджати. На щастя, ми вже далеко пішли від старого «Різки пошкодуєш — дитину зіпсуєш» і знаємо, що кращими інструментами для того, щоб наші діти стали вихованими й емоційно здоровими, є доброта, тепло, оптимізм і терпіння.

Ми також дізналися, що якість

шлюбу позначається на добробуті дітей і що в емоційній взаємодії батьків і дітей закладено величезний потенціал. І нарешті, ми дійшли висновку, що в основі розвитку емоційного інтелекту дитини — здатність батьків усвідомлювати власні почуття.

Він учив, що розмова про емоції допомагає батькам прищепити своїм

дітям родинну систему цінностей. Але щоб це сталося, батьки

повинні проявляти справжню повагу до дитячих почуттів.

Вони повинні співчувати, тобто намагатися відчувати те саме, що відчувають діти.

Хаїм Ґінотт писав, що в розмові з дитиною обидві сторони

повинні зберігати гідність, а радити можна лише після того, як досягнуто взаєморозуміння. Він рекомендував батькам не

говорити дітям, що ті повинні відчувати, тому що це вчить їх

не довіряти власним почуттям. Дитячі емоції не зникають

після слів «Ти не повинен так почуватися» або пояснень, що

вони безпідставні. Будь-які почуття і бажання дитини є прийнятними, неприйнятною може бути лише форма їх вираження, тому батьки мають встановлювати обмеження на поведінку, а не на емоції або бажання.

Концепція емоційного виховання проста, ґрунтується на

здоровому глузді й виростає з глибокої любові та співчуття до

дітей.

Частково емоційний інтелект дитини залежить від темпераменту — тобто від властивостей особистості, з якими вона

народжується, — але формується в основному за взаємодії

з батьками. Батьки впливають на дітей із найперших днів життя, ще тоді, коли незріла нервова система тільки починає розвиватися. На цьому етапі емоційний досвід може відігравати

велику роль у розвитку загального тонусу, а отже, і в подальшому благополуччі дитини.

Інакше кажучи, батьки, які з перших днів життя вчать дітей

самостійно заспокоюватися, мають можливість вплинути на

їхній емоційний інтелект.