Ясунарі Кавабата

Хоча Сімамура в думці називав Йоко дівчиною, він, звісно, не знав, ким доводиться їй супутник. Поводились вони як подружжя. Зрештою, що ж тут дивного? Адже чоловік, видно, хворий, а коли так, то відстань між ними скоротилася — адже чим дбайливіше жінка ставиться до чоловіка, тим більше здається, що вони подружжя.

Сімамура сидів і знічев’я водив у повітрі вказівним пальцем. Чим палкіше він жадав пригадати образ жінки, на побачення з якою їхав, тим з глибшим розпачем відчував, що пам’ять зрадила — спогади зринали і відразу ж розпливалися як туман; лише той палець, зберігши на собі дотик її тіла, міг, здавалося, наблизити Сімамуру до далекої жінки. Зайнятий такими чудними думками, Сімамура підніс палець до носа, намагаючись пригадати собі запах жінки, потім ненароком провів ним по шибці, — і раптом побачив там жіноче око.
Від несподіванки він мало не скрикнув. Але вмить схаменувся, бо помітив, що тут нема нічого дивовижного: просто в шибці відбилося обличчя дівчини, що сиділа на другому боці вагона. За вікном западали сутінки, у вагоні горіло світло, отож вікно стало наче дзеркалом

Краєвид за вікном і відображення у вікні напливали одне на одне як у кіномонтажі. Між дійовими особами і тлом не було жодного зв’язку. Дійові особи, прозорі, нетривкі, нереальні, і тло — потік хисткої темряви — зливалися докупи, творячи небачений символічний світ. А коли на обличчі дівчини спалахнув вогонь, запалений десь далеко в горах чи в полі, зворушений невимовною красою цього незвичайного світу, Сімамура відчув, як затремтіло його серце.

йому видалося, наче на тлі нестримного потоку вечірньої темряви з’явився образ дівчини. В цю мить на її обличчі спалахнув далекий вогник. Ні відображення у вікні, ні вогник не могли затемнити одне одного. Холодне світло далекого вогника попливло по обличчю, не додаючи йому ніякого блиску. В ту мить, як вогник натрапив на зіницю, око дівчини сяйнуло між хвиль вечірньої пітьми