Емма Донг'ю

Наші спальні футболки різні, як і наша спідня білизна, – у Ма немає ведмедиків.

І ще, коли я кажу їй, про що думаю, а вона мені каже, про що думає сама, наші думки стрибають з голови в голову. Це наче фарбувати синьою пастеллю поверх жовтої – виходить зелений колір.

Як дивно мати щось своє, належне мені, а не Ма. Усе інше – наше спільне. Я розумію, що моє тіло належить мені, як і думки в моїй голові. Але мої клітини зроблені з клітин Ма, тож я наче її частинка.

Цікаво: чи зустрінуться вони десь у морі, мама і її малята, чи впізнають одне одного, чи, може, просто плаватимуть собі поряд?

Мені хочеться знову стати чотирилітком, якщо п’ять років – це постійні суперечки з Ма.

Дивина, бо коли я чогось хочу, то хочу цього завжди. Наприклад, шоколадок. Шоколадок багато не буває!

Мій найулюбленіший вірш у цій книжці – «Вечірній суп»; іду в заклад, він не овочевий.

Коли Аліса відмикає їх золотим ключиком, там виявляється сад з яскравими квітами і прохолодними водограями, однак її зріст знову не такий, як треба. Коли ж вона нарешті потрапляє в цей сад, то з’ясовує, що троянди в ньому не справжні, а розмальовані, і їй доводиться грати в крокет фламінго та їжаками.