Дженні Тінхвей Джан

У каліграфії, як і в житті, мазків не виправляють, — часто повторював майстер Ван. — Треба змиритися: що зроблено, те зроблено»

оразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.

Сваллов таїла в собі щось таке, що могло б довіку годувати ціле голодне село, якби вона цим поділилася.

Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше — твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.

Він певно має багато граней, але яких саме — я досі не збагнула.

Хоч як я намагалася стерти своє справжнє «я» з власного образу, воно завжди знаходило спосіб вилізти назовні — та сама зажура, властива мені в дитинстві, перейшла зі мною й у доросле життя. Тепер, примножена справжньою трагедією, вона завжди буде помітною на моєму обличчі.

Я маю бути виразною та впевненою, як чорна цятка на сторінці. Гарна лінія відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу.

Хто така Дайю без свого супостата? Ким я буду тепер, коли вільна бути ким завгодно?

Справжній плавник акули! Підвищує потенцію, покращує стан шкіри, надає сили вашому маленькому імператрикові!

Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?
— Так, — відповідаю, — голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?
— Я про все тобі розповім, — промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. — Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.
Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.
Щоразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.
Це був перший день весни.