Дзюба Історія

По-друге, казали видавці, проблеми, зачеплені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", на жаль, стоять перед Україною і сьогодні, й, отже, праця зберігає свою актуальність, принаймні почасти.

На зміну гаслові початку XX ст.: "Коммунизм говорит по-русски", прийшло не дуже мовлене вголос, але могутньої анонімної дії гасло кінця XX ст.: "Бизнес говорит по-русски" (і трохи англійською, додамо).

Арґумент від "досягнутого рівня" - основна і досить ефективна зброя в руках (власне, в устах!) як принципових неґаторів українства, так і лінґвістичних ледацюг. Переконливим він здається і для адептів природної "вищості" російської культури, і для тих, хто "непробивний" для будь-якої культури. Мовляв, так "історично склалося", що п'ятдесят (чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх силувати до української мови, - виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких "лібералів" не цікавить ні те, як

же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні офіційних ритуалів) і такої потреби - навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів (для кого - трагічний, для кого - трагікомічний)? Чому "двомовність", навколо якої так граціозно і благородно витанцьовують борці проти "насильницької українізації" (надто політичні СЛОНи *), на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?

вже звичайним явищем стає поява в промосковсько-комуністичних газетах, особливо місцевих, "учених" статей, що, в дусі пріснопам'ятної валуєвщини, оголошують українську мову неіснуючою, штучною, вигадкою націоналістів, провінційним діалектом російської тощо.

Другий фронт облоги української мови - організований протест... проти чого б ви думали? - проти, виявляється, переслідування і пригнічення російської мови в Україні!

Коли чуєш дедалі зростаючий шквал політиканських волань про пригнічення росіян та російської мови в Україні, - мимоволі хапаєшся за голову: люди добрі, хто з нас божевільний? Чи всі ми непритомні?

"Двомовниками" називають себе принципові й затяті одномовники: ті, хто не знає і не хоче знати української мови, хто протиставляє себе українській культурі. І "друга державна мова" потрібна їм не для того, щоб користуватися нею нарівні з першою, українською, а для того, щоб утвердити законодавчосвоє незнання і невизнання "першої".

Під правами людини вони розуміють своє право. Але, панове і товариші одномовні двомовники чи двомовні одномовники, є не тільки ваше право, а й моє. Право українця говорити на своїй землі своєю мовою, - а він цього права не має, тобто має теоретично, а практично скористатися не може

Право, нарешті, найголовніше людське право - бути спокійним за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу, своєї культури, своєї мови, - а українець цього найбільшого, найголовнішого права людини ніколи не мав, не має і сьогодні, бо загроза втрати державності, втрати національно-культурної і мовної ідентичності залишається.