Оксана Забужко

намистини

дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi

джигонувши ним навiдлi

спiшиш одинцем навперейми юрбi

Крізь ніч моє ім’я, неначе на тортурах, / І хтось на ґанку листям шарудів, / Перевертався і не міг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрізняти біль недужний / І біль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав їх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось від мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», — от і збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» — із життям, із собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш підняти — якщо досі, вважай, ні разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.

Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня. / Як прянощ з кінчика ножа, / У кров утрушено залежність»

кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш — лишався),

почула у відповідь: «До самыя смерти, попадья». Східний фаталізм, еге ж, — у росіян це є, з нами гірше, складніше, ми, власне, ні се, ні те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне «можу!» — одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те «можу!» підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, — наше вкраїнське «можу!» самотнє і тому безсиле. Амінь.

що лиш так і рятуюся од депресії — Великої Американської Депресії, на яку страждає, здається, сімдесят відсотків тутешнього населення, бігають до психіатрів, ковтають «Prosac», кожна нація божеволіє по-своєму, і мою депресію, котра насправді має іншу назву, я хоч-не-хоч же наломилася перекладати зрозумілою їм мовою: broken relatіonshіp, до того ж straіght after the dіvorce, до того ж sexually traumatіс[21], а далі вже все за підручниками з психіатрії: fear of іntіmacy, fear of frіgіdіty, suіcіdal moods[22

свободи?» — «Бажання вирватись — іще не свобода».