Ольга Дубчак

Звісно, ви чули про наскельні малюнки, які сягають тисяч років у минуле. В Україні вони теж є — у скелях Кам’яної Могили на Запоріжжі

Ми не занурюватимемося в історію питання про зумовленість людського мислення рідною мовою (хоча там надзвичайно цікаво), а лише проконстатуємо, що розвиток Гумбольдтової ідеї привів мовознавців до поняття мовної картини світу. У передмові до цієї книжки ми вже побіжно згадували про неї, отож мовна картина світу — це сукупність уявлень про світ, що історично склалася у свідомості певного колективу, який називає певну мову рідною. Це концептуалізація світу, вміщена у мові, властива всім її носіям, що сприймається ними як щось самоочевидне. Ці уявлення знаходять відображення в мовних одиницях так, що оволодіваючи мовою і, зокрема, значенням слів, мовець одночасно зживається з цими уявленнями, а будучи властивими (або хоча б звичними) всім носіям мови, вони виявляються визначальними для народу культури, який користується цією мовою.

Кожна національна мова інтерпретує світ по-своєму, а людина переймає цю інтерпретацію, коли опановує рідну мову в дитинстві.

о останнім часом цим сполучником стали дуже зловживати. Спираючись на хибну думку, що сурядні сполучники і, й нібито походять з російської, мовці, особливо в писемному мовленні, намагаються замінювати їх нібито питомим та. Так робити не варто хоча б тому, що це суперечить законам милозвучності нашої мовоньки, про які йшлося в книжці «Чути українською». Згадаймо найпростіше.

1. Між приголосними вживаємо сполучник і. Саме тому: мир і свобода, а не мир та свобода; Олег і Степан, а не Олег та Степан.

2. Між голосними вживаємо сполучник й: воля й Україна, а не воля та Україна; Оксана й Ольга, а не Оксана та Ольга.

Ба більше, мовознавці не рекомендують уживати та в реченні, якщо там немає і або й. Сполучник та можна вживати для увиразнення й уникнення тавтології, якщо в реченні вже є і або й, а ще краще — якщо є

обидва: Олег і Степан вимагають миру, а Ольга й Оксана хочуть битви та свободи.

А знаєте, чому так? Бо сполучник та перед­усім протиставний! Ось пригадайте класику: Тече вода в синє море, Та не витікає (Тарас Шевченко); Гарні гості, та не в пору (Нар. творчість). Його легко можна замінити синонімічними але, зате, проте (щоправда, навіщо?). Однак у гонитві за більшою українськістю української мови ми стали забувати про його протиставне значення й почали тулити навіть у заголовки (а це майже гріх, це вам будь-який мовний патруль скаже).

Звісно, сполучник та легко може бути єднальним, проте, повторю, бажано вживати його тоді, коли від і та (!) й уже в очах рябить.

навчити мавп говорити реально. Але тільки тоді, коли їм це потрібно. А зазвичай їм не потрібно. А людині вічно ото все треба, усе потицяти, посмикати, обговорити… Та ще й абстрактне мислення тисне. Спробуй з ним не заговори.

Отже, мова — це звукова система, що виступає найважливішим засобом людського спілкування, забезпечує процес людського мислення, пізнання людиною світу та її самовираження. Мова — явище еволюційне, що виникло на певному етапі розвитку людства для забезпечення його суспільних потреб

морфеми існують лише в межах слова в правильно дотриманій послідовності. А слово існує саме по собі. Майже як кіт, тільки не просить їсти.

Гіпотез походження мови кілька, і перша з них найпростіша. Вона полягає в тому, що людина почала наслідувати звуки природи, як-от крики птахів, шум води чи вітру, ревіння звірів, грім, дощ і все таке подібне. Звуконаслідувальна гіпотеза кумедна, але з погляду науки не надто прийнятна, бо переводить виникнення мови в площину забави, а саму людину виставляє у світлі не дуже гомо сапієнс. Тому ми її відкидаємо.

Вигукова, або емоційна, гіпотеза припускає, що людина почала промовляти комплекс звуків, коли відчула потребу висловити емоції. Скажімо, побачивши щось, що її вразило, вона вигукнула: «Ах! Боже мій, це так прекрасно, я не можу відвести очей!». Поза всяким сумнівом, мова покликана, зокрема, виражати людські емоції, але вигукова гіпотеза теж хибує на виставляння людини у світлі не дуже гомо сапієнс і мову репрезентує як випадкове, та ще й індивідуальне явище. Бо якби мова виникла на основі вигуків, то в кожного з нас вона була би своя: визнаймо, що всі ми послуговуємося різними вигуками на означення прекрасного. (Ні, уточнювати, якими саме, не варто.)

Подібною до попередньої є гіпотеза трудових вигуків, згідно з якою люди почали вигукувати певні слова під час спільних трудових дій. Тому ці слова були, напевно, дієсловами. А може, щось на зразок: «Кія!», «Хача!», «Гуп!», «Обана!». Теж нічогенько, погодьтеся.

Гіпотеза соціального договору стверджує, що в процесі полювання чи збирання плодів люди домовилися між собою, що називатимуть потрібні для виживання речі.

Це класна гіпотеза, бо досконала, адже щоб домовитися, треба було вже мати мову. Назвімо її «гіпотезою-не-доколупаєшся» й ходімо далі.

Жестова гіпотеза, тобто припущення, що до звукової мови люди послуговувалися мовою жес­тів. Це цілком імовірно, особливо з огляду на те, що основні жести (наприклад, указівний) в усіх людей на планеті збігаються. Але ця гіпотеза не пояснює, як, чому і, власне, навіщо людина заговорила. Мабуть, вона має на увазі, що жес­тової мови в якийсь момент стало недостатньо, бо вказівки на ведмедя часом було замало, щоб пояснити: «Шо ж ти сидиш, йолопе, там ведмідь біжить, підривайся — і тікаймо звідси!!!».

Космічна. Правда, є така гіпотеза, яка передбачає появу в якомусь дуже далекому минулому якщо не іншопланетян, то розвинених організмів, що прилетіли з космосу й навчили людину мови. Ну, а що: на мовознавчих симпозіумах бувало душно, мізки плавило, не треба судити строго.

І остання, яку, хочеться чи ні, а треба приймати, бо більше нам нічого не лишається: еволюційна. Прямоходіння, розвинений мозок, виготовлення знарядь праці, розвиток абстрактного мислення й іще щось, чого ми ніяк не знайдемо 3 — усі ці чинники зібралися в бінго й комбо — і все, як рвонуло! Як заговорили, ой лишенько, як заговорили!