Пол Бенджамин Остер

Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо-йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…

Похвала мене присоромила. Голос у Софії був такий щирий, що мені аж здалося, наче це Феншо промовляє через неї, звертається до мене власними вустами. Мушу визнати, його думка лестила: цілком природне почуття за таких обставин. Тоді в мене був тяжкий період, і я не поділяв його високої думки про себе. Я купу статей понаписував, що є, то є, ось тільки не вважав це приводом для гордощів і не надто цим фактом пишався. Про мене, то це просто графоманія. Колись я подавав надії й думав, що писатиму романи і врешті створю щось, що розчулюватиме людей і змінюватиме їхні життя. Проте минав час, і я поволі зрозумів, що цього не станеться. Не було в мені такого роману, і в якийсь момент я наказав собі відмовитися від марних мрій. Простіше продовжувати писати статті. Сумлінно працюючи й перестрибуючи від однієї статті до іншої, я сяк-так заробляв собі на життя — і, хай чого це варте, мав утіху постійно бачити своє ім’я надрукованим. Я прекрасно розумів, що все могло бути значно гірше. Мені не виповнилося ще й тридцяти, а вже заробив собі яку-не-яку репутацію. Я починав із рецензій на поезію й романи, а тепер міг писати про що завгодно, і то незле. Про фільми, вистави, виставки, концерти, книжки, навіть бейсбольні матчі — варто попросити, і я не підведу. Світ бачив у мені юнака зі світлою головою, перспективного молодого критика, але сам я почувався старим, зужитим. Мої досягнення — дірка від бублика. Все прах, найменший вітерець розвіє.

Похвала мене присоромила. Голос у Софії був такий щирий, що мені аж здалося, наче це Феншо промовляє через неї, звертається до мене власними вустами. Мушу визнати, його думка лестила: цілком природне почуття за таких обставин. Тоді в мене був тяжкий період, і я не поділяв його високої думки про себе. Я купу статей понаписував, що є, то є, ось тільки не вважав це приводом для гордощів і не надто цим фактом пишався. Про мене, то це просто графоманія. Колись я подавав надії й думав, що писатиму романи і врешті створю щось, що розчулюватиме людей і змінюватиме їхні життя. Проте минав час, і я поволі зрозумів, що цього не станеться. Не було в мені такого роману, і в якийсь момент я наказав собі відмовитися від марних мрій. Простіше продовжувати писати статті. Сумлінно працюючи й перестрибуючи від однієї статті до іншої, я сяк-так заробляв собі на життя — і, хай чого це варте, мав утіху постійно бачити своє ім’я надрукованим. Я прекрасно розумів, що все могло бути значно гірше. Мені не виповнилося ще й тридцяти, а вже заробив собі яку-не-яку репутацію. Я починав із рецензій на поезію й романи, а тепер міг писати про що завгодно, і то незле. Про фільми, вистави, виставки, концерти, книжки, навіть бейсбольні матчі — варто попросити, і я не підведу. Світ бачив у мені юнака зі світлою головою, перспективного молодого критика, але сам я почувався старим, зужитим. Мої досягнення — дірка від бублика. Все прах, найменший вітерець розвіє.