Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде

У шухляді біля широчезного ліжка знайшла книжечку якогось українського поета. Леоніда Талалая. Не знала такого. І раптом:

«Який порив! Якої сили!/ Мітингували, говорили/ до сліз, до самозабуття./ І повертались, як на крилах/ із того мітингу в життя./ У сподіванні – щось та буде…/ А вранці глянув чоловік/ – а за вікном той самий вік,/ немитий посуд, крихти хліба,/ і день заплаканий, і шиба,/ і по душі шкребе двірник,/ який хоч важко на похмілля/ – про наше дбаючи життя,/ слизький хідник посипав сіллю»…

– Ні, на поклик Лореляй, у М’ятну юдоль,[80] – Кася нічого не зрозуміла із сказаного, а лишень красиво усміхнулася, знаючи, чого та білозуба усмішка варта.

Чомусь постала перед очима картина Сергія Якутовича:

Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Чекатиму з першої зорі.