Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот

Як правило, механіка звільнення політв’язнів була такою: галас із будь-якого приводу — увага міжнародних партнерів — міжнародний тиск на Путіна — обговорення варіантів звільнення закритими каналами.

Далі або було звільнення, або Путін впирався, і хвиля сходила нанівець. У момент її стишення вже велася робота над створенням нової хвилі. З огляду на персональні риси президента Росії ця схема, схоже, залишатиметься незмінною.

Без галасу, без якісних комунікативних кампаній справа звільнення українських політв’язнів не просуватиметься.

Із цим набором факторів треба було постійно вигадувати нові способи та приводи пояснювати, залучати й розважати аудиторії, щоб вони включалися в тему політв’язнів і долучалися до галасу. У найзагальнішому сенсі було дві аудиторії — українська та іноземна. Інструментарій для обох залучали однаковий.

Сигнал очевидний: реальність складається з наших уявлень, і завдання підрозділу полягає в тому, щоб формувати їх на основі правди. Це справді шляхетна мета і для миру, і тим більше для війни — політичної, суспільної чи комерційної.

Труднощі в її досягненні пов’язані з тим, що правда стає першою жертвою війни. А другою жертвою стає реальність.

Соцмережі — це як «гречка» перед українськими виборами. Одного разу з’явилася, і тепер її ніяк не викуриш зі свідомості. Феномен еволюціонує заради самозбереження. Політики засуджують «гречку», але залюбки її використовують. Виборці розуміють фальшивість гри, але не можуть відмовити собі у спокусі взяти чергову порцію. Тверезі голоси закликають усіх схаменутися. Певні успіхи є. Але загалом усе марно. Тому що хай там як, а «гречка» працює.