Я нанизую всі ці історії одна на одну, бо хочу, щоб навколо моєї розповіді відчувалась атмосфера, наелектризована й перенасичена історіями, які я міг би розказати, а може й розкажу, а може розказав уже при іншій нагоді, – щоб дати відчути безкраїй простір, повний історій. Цим самим я даю відчути ритм свого життя, адже в ньому куди не поткнешся – натрапиш на історію, якої не годен розказати, не розказавши попереду якусь іншу, а тому з якого моменту, з якого місця не почнеш – одразу впираєшся в неподатливу, в’язку масу нерозказаного. Озираючись на все те, що я випустив за рамки своєї розповіді, я бачу неосяжні, неозорі хащі, такі густі, що за ними не видно й сонця, – словом, відсіяний матеріял незрівнянно багатший од того, який я вивів на перший план, і не виключено, що читач, стежачи за моєю розповіддю, почуватиметься трохи ошуканий тим, що її річище розтікається сотнями струмочків, а замість найважливіших фактів до нього доходять тільки їх відлуння й відсвіти, – однак не виключено й те, що саме такого ефекту я й хотів добитися, розпочинаючи свою розповідь, що це особливий повістярський прийом, до якого я вдався, що я просто виявляю стриманість і не використовую сповна свої оповідацькі можливості.