Олександр Летючий, він же дядя Саша, він же — солдат тієї війни, яку «чомусь назвали “АТО”», — надиктовує свої історії, щоденникові записи, восьмирічному Матвійкові. Про пережите. Про життя на передовій, буденно-страшне, коли звикаєш «до вигляду крові, до смерті, навіть до думки про власну смерть». Бо «смерть стала нормою життя і без цього можна збожеволіти». Але тут же — є і місце солдатському братерству, гумору, взаємовиручці. Так і про таке може розповісти тільки очевидець — в найдрібніших деталях і нюансах, невідомих «цивільним». Коли пишуть щоденник? Коли є що сказати, коли не можеш не говорити. І навіть коли говорити вже не можеш. Тому що тебе вже немає. Ти став янголом-охоронцем. Але душа, як і раніше, болить — щоденник пишеться. І дитина дала тобі ім’я — «Андерсен». Хоч все розказане — зовсім не казка…
