Їсти. Потреба, бажання, одержимість

Як було відомо ще за часів древніх римлян, Gula plures occidit quam gladius, тобто «живіт вбиває більше, аніж меч»

Той шлях, який проклала культура, шлях виходу зі світу тварин, надання переваги штучним знаряддям уже сам по собі за означенням ризикований. Можливо, набагато ризикованіший, ніж думають деякі технократи. Можливо, менш ризикований, ніж уважає деяка молодь, твердо переконана у тому, що бореться проти Абсолютного Зла та діє заради порятунку світу. Нульового ризику, як його назвав Франческо Сала у своїй блискучий книжці — відповіді противникам генетичної модифікації рослин, не існує в жодному напрямі людської діяльності. А тому взагалі немає сенсу в тому, щоб вимагати підтвердження абсолютної впевненості у відсутності будь-якого ризику того чи того проекту, запровадженого людьми. Ні в чому з того, що людина задумує та створює — після вигнання з Раю, — немає абсолютної гарантії безпеки.

Наприкінці слід сказати ще одне: все те, що ми називаємо словами «цивілізація» та «культура», почалося з того, що у певний момент наші далекі пращури вирішили не керуватися так званим — і в наш час так часто згадуваним — принципом обачності. Якби вони ним керувалися, то ми досі були б схожими на «мавп» з перших кадрів фільму «Космічна Одіссея 2001 року».

У 1817 році, коли висипний тиф охопив більшу частину Центральної Італії, епідемія призвела до критичної ситуації з постачанням продуктів харчування: у Перуджі “жителі вимирали цілими вулицями та райо­нами”; у Римі, згідно з хроніками тих часів, “бідний люд харчувався хлібом із домішками, люпином, корінцями пасльону, різними сирими та вареними травами”; у гірській місцевості в Марке не було більше навіть жолудів, щоб перетерти їх на борошно. За таких умов виникали захворювання з присутністю “катарального та шлункового жару”, тобто висипного тифу, але в переважній більшості випадків, за звітами, що надсилалися з периферії, не було можливості навіть розрізнити тифозний стан хворих від наслідків постійного недоїдання... Санітарно-епідеміологічна обстановка, що вже й так була дуже складною у зв’язку з нестачею “білків та інших особливих елементів”, яку визначали як “на надмірно високому рівні недоїдання” та сприятливу для цілої низки інфекційних захворювань, іще більше ускладнилася протягом XIX століття епідемією пелагри (83 600 офіційно зареєстрованих смертей у період з 1887 по 1910 рік і близько 20 000 у період з 1910 по 1940 рік), у результаті якої через те, що наприкінці зими, як правило, населення харчувалося однією лише кукурудзяною кашею без будь-яких добавок (у цей період нестача продуктів харчування відчувалася особливо гостро), значно поповнювалися лави пацієнтів психіатричних клінік із симптомами нервових розладів і психозів, викликаних передусім нестачею в організмі вітаміну В12».

Сучасні діти, що народилися в сільських сім’ях, навіть гадки не мають про те, якими були умови життя за тих часів:

«40 відсотків юнаків, що проходили медичний огляд під час призову на військову службу в період з 1862 по 1865 рік, визнано непридатними, тому що їхній зріст не перевищував 156 сантиметрів; у 1866–1871 роки кількість непридатних до служби знизилася до 20 відсотків, але й надалі основною причиною для відхилення новобранців були фізичні та конституційні вади, які, на думку військових лікарів, були результатом недостатнього харчування в дитячому та підлітковому віці».

Те, що в наш час ми називаємо «підробкою продуктів харчування» і що більшість споживачів відносить лише до сьогодення, було нормальною справою в той час, коли доводилося вживати погано законсервовані та зіпсовані продукти. У перші десятиліття XX століття все ще була поширена цинга, це пояснювалося тим, що основу харчування більшості населення становила кукурудзяна мука, в якій мало білків і вітамінів. Для пересічних італійців м’ясо, риба, молочні продукти були недосяжними. Описання того, що вживали у їжу жителі Неаполя під час холери в 1836 році, здатне викликати нудоту в більшості читачів. Наприкінці XIX століття, як свідчать задокументовані факти, наведені Сорчинеллі, підробка продуктів харчування була вельми поширеною практикою: починаючи від вина, зробленого без винограду, і закінчуючи сиром, в якому не було ні краплі молока. У каву додавали цикорій, у мелений чорний перець — пил, у цукор — мармуровий порошок, у борошно — гіпсовий порошок, у шафран — вохру, в хліб — сульфат кальцію та перемелені кістки (для придання білого кольору). Навіть стару картоплю зволожували, вимивали, вичищали і в такому причепуреному вигляді несли на базар.

Цей Phytophtora infestans, якого раніше вважали грибком, зараз визнано як «водяну плісняву», що «ближче за природою до паразита малярії, ніж до грибків». У 1845 році в Ірландії, де картоп­ля основний продукт харчування серед селян, ця «іржа» знищила третину картопляних насаджень. Наступного року було втрачено практично весь урожай. Після звичайного врожаю 1847 року «іржа» знищила врожаї 1848-го, 1849-го та 1850 року. Про страшне життя, сповнене голоду, злиднів, страждань чоловіків, жінок і дітей, дізнався весь світ. Як написала Шарман Епт Рассел, Великому Голодові можна було запобігти:

«Можна було врятувати набагато більше людей, якби англійський уряд та ірландська еліта вдалися до ефективніших заходів. З 1845 по 1850 рік англійське Міністерство фінансів витратило приблизно 7 мільйонів фунтів стерлінгів на допомогу потерпілим, тоді як рабовласникам у колоніях Західної Індії для емансипації рабів було надано 20 мільйонів, а на участь у Кримській війні — 70 мільйонів».

Незважаючи на неймовірну кількість прикладів голодомору, які згадують, які описують і навіть «вивчають». Серед них особливе місце посідає те, що сталося у Варшаві у 1940 році, коли жителів міста єврейського походження повністю ізолювали на території у 14 квадратних кіло­метрів. Цю драматичну історію описує Чарльз Роланд у своїй книжці, яка називається «Мужність в облозі» (Courage under siege ), а також Авраам Левін у своєму щоденнику, виданому італійською під назвою «Келих сліз: щоденник з варшавського гетто» (Una coppa di lacrime: diario del ghetto di Varsavia). У цьому щоденнику під датою 13 вересня 1941 року написано ось що:

«Ми вже впали до рівня диких бродячих тварин. Коли ми дивимося на опухлі, напівголі тіла євреїв, що лежать вулицями, нам здається, що ми перебуваємо в якомусь надлюдському стані... Для всіх тих, хто помирає від голоду, швидка та жорстока смерть, напевне, видалася б полегшенням порівняно зі страшними, тривалими стражданнями їхньої смертельної агонії».

Згідно з даними Організації з питань харчування та сільського господарства при ООН, «з 1999 по 2005 рік 850 мільйонів жителів планети страждали від недоїдання».

Наприкінці чинквеченто до Тоскани завітав англієць Роберт Даллінґтон, який у 1605 році опублікував у Лондоні свої дорожні нотатки. Там стверджувалося, що в Прато споживання м’яса на душу населення становило двадцять один фунт на рік. Двадцять один фунт відповідає приблизно семи кілограмам.

у 1860 році споживання яловичини та свинини на душу населення в Італії становило приблизно десять кілограмів на рік.

наш час споживання на душу населення в Африці становить 11,3 кілограмів, у країнах Середньої та Східної Азії — 41 кілограм, а у високорозвинених промислових країнах — 81 кілограм на рік. Сьогодні багато хто вважає, що було б доцільно (а дехто з апокаліптичним мисленням — необхідно) зменшити споживання м’яса у високорозвинених промислових країнах на 40 відсотків.