Життя на карту. Київська сищиця

— Руки твої зі сраки ростуть! Не цямкай мені тут, псяча голово! Нечистий мене смикнув зв’язатися з тобою, морда твоя цапина! Дулю з маком від мене матимеш за таку роботу, сучий ти сину, щоб тебе грім побив і качка кóпнула!

Нічим хорошим для репортера це скінчитися не могло.

Відчула раптом себе просякнутою чужими запахами. Уявила, як озиратимуться на неї модні київські пані та панни, як водитимуть носами, будуть принюхуватися, пошепки обговорювати… Звісно, так не було, Анна лиш, як зазвичай, накрутила себе.

Загалом тутешня публіка здебільшого не мала звички, можливості, або — того й того разом, митися щодня. Тютюновий дим змішувався з прикрими запахами поту, додавався сюди запах свіжих винних, пивних та горілчаних випарів — частина дам із кавалерами перед ілюзіоном не оминула буфету. Ближче до кінця Анну схопив головний біль.

— Їй-богу, той тип у чомусь замішаний. Вони всі в чомусь замішані. Добре, якщо кримінальне.

— Це — добре? Що ж тоді погано?

— Баламут, заколотник, — мовив канцелярист суворо, багатозначно кивнувши пальцем. — Лізуть у політику, не знаючи броду. Слухають різних язикатих неуків. Молоде-дурне, аби проти влади бунтувати. Найгірші знаєте хто?

— Вбивці? — вирвалося в Гліба, і він тут же виправився: — Бомбісти? Оті, що роблять «пекельні машинки», підривають губернаторів та поліцмейстерів?

— Хлополюби, — лице чиновника зробилося кам’яним, з таким виглядом кат іде до своєї жертви. — Є такі, ставлять хлопів-малоросів окремо від інших. Опановують хлопську мову, якої вже й не по всіх селах почуєш. Вони основи державності руйнують, шановний. І ви як грамотна людина маєте це розуміти.

— То ж політика, — Коваленко відчув, що розмова йде не туди. — Я від неї далекий.

— Дарма. Бо оте ваше далекий називається інакше.

— Як саме?

— Байдужий, — відрізав канцелярист. — Глядіть, проспите смуту всі разом.

— Їй-богу, той тип у чомусь замішаний. Вони всі в чомусь замішані. Добре, якщо кримінальне.

— Це — добре? Що ж тоді погано?

— Баламут, заколотник, — мовив канцелярист суворо, багатозначно кивнувши пальцем. — Лізуть у політику, не знаючи броду. Слухають різних язикатих неуків. Молоде-дурне, аби проти влади бунтувати. Найгірші знаєте хто?

— Вбивці? — вирвалося в Гліба, і він тут же виправився: — Бомбісти? Оті, що роблять «пекельні машинки», підривають губернаторів та поліцмейстерів?

— Хлополюби, — лице чиновника зробилося кам’яним, з таким виглядом кат іде до своєї жертви. — Є такі, ставлять хлопів-малоросів окремо від інших. Опановують хлопську мову, якої вже й не по всіх селах почуєш. Вони основи державності руйнують, шановний. І ви як грамотна людина маєте це розуміти.

— То ж політика, — Коваленко відчув, що розмова йде не туди. — Я від неї далекий.

— Дарма. Бо оте ваше далекий називається інакше.

— Як саме?

— Байдужий, — відрізав канцелярист. — Глядіть, проспите смуту всі разом.

Опинившись у приватній садибі, Анна розгубилася. Батьки доклали чимало зусиль, аби дати єдиній доньці приватну, домашню освіту. Хоча спершу її віддали до жіночої гімназії, потім передумали, забрали дівчинку звідти. Тож до одруження Анна жила в затишку, сказати б, немов у теплиці чи оранжереї. Вчилася охоче, багато читала, німецьку й французьку опанувала досить легко. Вже згодом зрозуміла — батьки стояли на українофільстві, проте жоден освітній заклад не давав змоги навчити дитину відповідно до таких принципів. Її просто вилучили з довкілля, котре розчиняло у великоросійстві. Без того не обійтися, особливо — в київському довкіллі. Проте його можливо було врівноважити, на чому батьки й зосередилися.

Натомість мама чи то забула, чи то навмисне не приділяла уваги прищепленню доньці вмінь, котрі визначають суто жіночими чеснотами. Передусім — вести домашнє господарство, де головним умінням було готування. Мама час від часу поралася на кухні, ставала біля плити, коли треба було запекти качку з яблуками чи молочне порося. Гості нахвалювали власноруч зварену мамину каву, ще вона могла і любила пекти пиріжки з вишнями й сиром. Але щодня, навіть щотижня того не робила, хіба до родинних урочистостей, великих світських та церковних свят. Зазвичай на кухні поралася вправна хатня робітниця. Тож Іванові Вольському дісталася дружина, чиї кулінарні здібності обмежувалися варінням кави, запарюванням чаю й бутербродами.

— Припиніть словоблуддя, не треба, — Градов усе ж потягнувся по цигарку, підсунув важку попільницю, закурив. — Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловік загинув дуже вчасно.

— Що? — Анна не могла далі сидіти, рвучко піднялася. — Що ви сказали?

— Саме те, добродійко, що ви зволили почути, — його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. — На Івана Вольського віднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумієте, не до нас у Москву, відразу в столицю. І не в кримінальну поліцію, в Охоронне відділення. Які розмови велися у вас удома? — Градов зиркнув на Анну знизу вгору.

— Звичайні…

Почуте збентежило, вибило з колії. Анна чекала неприємностей звідки завгодно. Розуміла, що найближчим часом легко не буде. Проте біда прийшла, звідки не чекала. Менше за все їй хотілося мати справу з жандармами й політичним розшуком.

— Отож. Звичайні — для тих, хто поширює що далі, то менше приховані сепаратистські настрої. Стоїть на позиціях мазепинства. Ставить під сумнів владу государя імператора як єдино законну й прийнятну для малоросійських губерній. Які там журнали почитував ваш чоловік? Кому з колег їх давав? З ким вів бесіди антидержавного змісту? Ви ж поділяєте його думки, у вас все на лиці написано.

— Добре, коли хтось уміє читати по лицях, — більше Анна не знайшла що відповісти.

— Вольському шукали заміну. Особа з такими поглядами не повинна обіймати високі посади, і взагалі — служити в поліції. Вашому Харитонову дали по шапці за короткозорість. Подумаєш, розкрив гучні справи… Слідчий повинен розплутувати справи, ловити злочинців, це не подвиг. Перш ніж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадійність. А вже потім — на послужний список, — Градов знову затягнувся, збив попіл. — І хай вам буде відомо, добродійко, неблагонадійність, неналежна благонадійність, перекреслює всі досягнення по службі. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретів, бо нема й вашого чоловіка. Хочете вдарити? — показав на мимоволі стиснутий Анною кулачок. — Валяйте, якщо легше стане. Тільки один раз, більше не потерплю. Мене принизили значно сильніше, це про переведення сюди, у вашу діру. Але ж так, виявляється, значно простіше. Хто винен, що в Києві нема належних кадрів? Роздумали битися?

— Я мав про вас іншу думку.

— Невже? — брови Анни стрибнули вгору. — Яку саме? Б’юся об заклад — не мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у голові — тирса. Ви ж такої думки про жінок?

— Прошу без новомодних емансіпе, — кинув Харитонов. — Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європа — зло, розпуста й різні надмірності.

— Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.

— Нема ніяких наших справ.

— Є. Ви про це ще не знаєте. Але — є. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втім — без особливих талантів. Розумієте?

— Не зовсім.

— Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посада — моя заслуга.

Важкі краплі не падали рясно-густо — лилися щільним потоком. Анна ніколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола світу». Зараз дістала нагоду уявити, яка вона насправді — нестримна, гуркотлива стихія. Так виливається вода з відра, але цього разу відро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрібними, нікчемними створіннями, яких із земної поверхні можна змити отак, за один прийом.

Умент намокли всі троє — розкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пірнувши й наковтавшись річкової води. Інстинкт кинув її в розкриті Іванові обійми. Чоловік притиснув її до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркіт грому:

— Жени! Шмарклі жуєш тут!

При Анні він ніколи — гаразд, майже ніколи не був грубим. Хоча на службі дозволяв собі ще й не таке. Поліцейська робота зобов’язувала, там мало хто стежив за язиком і світськими манерами. І все ж її трохи збентежили нічим не виправдані різкість та злість. Візник не винен, що почалася злива. А Вольські, своєю чергою, могли пересидіти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволі переклала на себе. Хай би вже чоловік на неї сварився — хоча за п’ять років шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собі сварок ніколи.

Гаразд — майже ніколи.