Відьмак. Останнє бажання

— Зло є злом, Стреґоборе, — серйозно сказав відьмак і підвівся. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції тут умовні, а межі затерті. Я не святий пустельник, не тільки добро чинив у житті. Але якщо я вже маю вибирати поміж одним злом та іншим, то волію не вибирати зовсім.

Чого око не бачить, того серцю не шкода.

Слухай, два роки тому кмети з якогось там задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер овець, пішли купою, забили його ломами й навіть не вважали за доцільне тим похвалятися

Відьми́н був переконаний, що з кожною наступною подорожжю через портал росте й ризик нещасного випадку — і не помилився. Вони потрапили куди було треба, в корчму Ердиля, але опинилися під самісінькою стелею. Впали, обвалюючи балюстраду сходів, з оглушливим тріском приземлилися на стіл. Стіл не міг цього витримати. І не витримав.

Геральт був свідком того, як колись крізь безпечний портал пройшла половина того, хто ним подорожував. Другої половини так і не знайшли. Знав також кілька випадків, коли люди заходили в портал, а потім за ними й слід застигав.

Сапковський обігрує польську приказку «tam, gdzie diabeł mówi dobranoc» — там, де диявол каже «добраніч».

як ти думаєш, яке завдання можна доручити відьми́нові? Що? Викопати криницю? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, на якому були б представлені всі позиції, перепробувані королем Вріданком і красунею Керро у їхню шлюбну ніч?

Єдиний з тих, кого вибрали для експериментів. З того часу маю біле волосся. Повна втрата пігменту. Як то кажуть — побічний ефект

Зло є злом, Стрегоборе, — поважно сказав відьми́н, встаючи. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції умовні, а межі невиразні. Я не святий пустельник, не саме лиш добро чинив у житті. Але, коли маю вибирати між одним та іншим злом, то волію не вибирати зовсім.

вони висловлювалися про затемнення так, що не залишалося місця для сумнівів. Чорне Сонце звістує близьке повернення Ліліт, шанованої на Сході під іменем Нія, і зникнення роду людського. Дорогу для Ліліт мали прокласти "шістдесят жон у вінцях золотих, які кров'ю сповнять долини рік".

А зуби? Ти б не повірив, які гнилі зуби я мав! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?
— Ні, не хочу.
— Може, це й на ліпше, — роззявив пащу страхолюд. — Панянок розважало, як я вихвалявся, і вдома залишилося дуже мало цілих крісел.

хто ж я такий, як скажеш? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь у смутний листопадовий ранок? Ні? То, може, незайманість, втеряна біля джерельця цицькатою мельниківною? Ну, Геральте, скажи мені, хто я.

Може, ще порадиш мені, за які кошти жити у той час? Скликати кількох панянок, купити воза і організувати переїзний дім розпусти?

Кохання має бути справжнім.

— Ґеральте, ти хворий.

— Поранений, ти хотіла сказати.

— Я знаю, що хотіла сказати.

— Біжи по людей, Жмутик! —

мечі. Рівієць притулився спиною до стіни, лівицею витяг з-за халяви кинджал.

— Кинь те! — зарепетував один зі стражників тремтячим голосом. — Кинь те, харцизяко! Із нами підеш!

Другий стражни

Я, якщо чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди отримую те, чого бажаю.

– Свій до свого по своє, – зловісно посміхнувся напівкровка. – Як тільки земля таких, як ти, носить? Хто вас плодить, виродків?

– Більше толерантності, якщо твоя ласка, – спокійно сказав Ґеральт. – Твоя матір, як бачу, мусила часто ходити лісами самою, аби тобі тепер мати причини думати над власним походженням.

Напруж кебету, бо загадка нелегка.