Коханець леді Чаттерлей

Вони були такі близькі — і цілком позбавлені будь-якого зв’язку.

схильною до ластовиння шкірою

Дивно, як легко, але безпомилково він змінює жіноче та чоловіче тіло — жінка розцвітає, округлюється, згладжується юнацька незграбність тіла, а вираз обличчя стає схвильований або переможний, чоловік — спокійнішає, занурюється в себе, обриси його плечей і сідниць менш уперті, стриманіші.

Стосовно ж матері, останні місяці життя нервовохворої, то вона хотіла тільки одного — щоб її дівчатка були «вільні» та «реалізували себе». Бо вона так і не змогла стати собою — їй це було заказано. Бог його знає, чому, адже вона мала власні прибутки і власний ритм життя. Вона обвинувачувала свого чоловіка. Та насправді то було якесь давнє враження, що вона його не змогла позбутися, ніби на її розум чи душу хтось тисне. До сера Малкольма, який дозволив нервовій дружині правити домом на власний розсуд, а сам жив своїм життям, воно не мало жодного стосунку.

Отож вони принесли себе в дар, кожна тому юнакові, з яким виникали найхитромудріші й найпотаємніші суперечки. Суперечки, дискусії — то було справжнє діло, а любощі, плотський зв’язок, здавалися примітивним атавізмом, засобом зняти напруження. Після того кожна з них уже не так кохала свого хлопця, навіть майже його ненавиділа, немовби той зазіхнув на її особистість чи внутрішню свободу.

они вільно жили в студентській сім’ї, сперечалися з чоловіками на філософські, соціологічні та художні теми, були такі ж розумні, як і чоловіки, тільки кращі, бо — жінки.

Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки впало небес.

Її б задовольнила ця маленька хатка, аби тільки мати власний світ.

Особливо я вірю в добре серце в коханні, в те, щоб любитися з добрим серцем. Я вірю, якщо чоловіки змогли б любити з добрими серцями, а жінки добросердно приймати цю любов, усе б добре й кінчалося. А безсердечні любощі — смерть, ідіотизм.

Та, як на мій досвід, жінки загалом такі: більшість із них хочуть чоловіка, але не хочуть сексу, та примиряються з ним, як із необхідністю. Найстаромодніші з них просто лежать, як дошки, даючи тобі волю. Потім кажуть, ніби люблять тебе. Та саме воно для них ніщо, щось відразливе. Більшості чоловіків це подобається. Я таке ненавиджу. А от облесні жінки прикидаються, що вони не такі. Вони прикидаються пристрасними і чутливими до насолоди. Та все це небилиці. Вони вдають. Далі йдуть такі, які люблять усе, всякі обійми, й пестощі, і пози, всі, крім природної. Вони завжди примушують тебе кінчати не тоді, коли треба. Далі йдуть тверді, яких дідька лисого примусиш закінчити, це — такі, як моя жінка. Ці хочуть грати активну роль. Далі є просто мертві всередині, просто мертві, і про це знають. Далі йдуть такі, що викидають тебе раніше, ніж ти справді «дійдеш», а потім корчаться, аж доки знов настромлюються на тебе.