Ми мислимо категоріями феноменальних змін, перетворюємося на саму суть часу, коли він геть зникає. Час однаково долає весну і зиму, народження і смерть, добро і зло. Це щось незмінне, радісне й абсолютно незнищенне. Куди й дівається дуальність, не існує ніякого «еґо», ніякого «я». Водночас це не має нічого спільного з тими жахливими порівняннями, які можна почути в східних релігіях, мовляв, ти перетворюєшся на краплю води, що тоне в океані. Навпаки, це всесвіт розширюється до твоїх меж.