Коли він залізною хваткою викрутив йому руки, Ден припинив вириватися і крижаним поглядом увіп’явся в професорку. Він йшов до цієї миті, однак зараз, коли нарешті опинився перед нею, відчув, що не готовий. На ній був чорний кардиган і чорні штани — усе чорне, за винятком червоного мерехтливого каменя на ланцюжку, що висів у неї на шиї.

— Усі постаралися, чи не так, Деніеле?

— Ден, — різко відповів він. — Фелікс… Це ви його загіпнотизували?

— А хто ж іще. — Жінка засміялась, а Денові здалося, ніби хтось провів гострим нігтем йому по хребті. — Той хлопець не дихне без мого дозволу.

— Навіщо ви це робите? — прошепотів Ден. Його долоні відмерзли, а Келові руки стискали його так, що в легенях не залишилось повітря. — Чому ви не можете припинити це і просто дати нам спокій?

— Хто-хто, а ти мав би знати, що я не можу цього зробити. — Вона закинула голову й знову засміялася. — А зараз ти підеш зі мною і ми трішки побалакаємо. Фелікс виконав свою роль, і Кел теж. — Вишкірившись, професорка загрозливо наблизилась до нього. Камінець на її шиї спалахнув. — Так, мої маріонетки гарно зіграли свої ролі, — сказала вона,