Тож я, як рівний серед рівних громадянин цього славного міста, де ще не погасла козацька іскра, плив залюдненим хідником назустріч щастю, якого брав точнісінько стільки, скільки міг завдати на плечі, і мені подобалися неонові ліхтарі на високих бетонних стовпах, подобалися освітлені вітрини магазинів, радували око дерева, що стояли в молоденькій зелені, як у диму, і лоскотав душу свіжий легіт з боку Дніпра, що пах гіркуватим шуваром; мені подобалися люди, які ще здатні були палити ленінські кімнати напередодні партійних з’їздів і приймали у свої трудові колективи харцизяк із руками по лікті в крові; особливо мені подобалися тут надзвичайно чисті урни, оскільки перехожі на ходу жбурляли в них сміття, недопалки чи, вибачте, навіть харкали, але ніколи не влучали в ціль, і тому ці урни були чистішими за нагородні кубки ударників комуністичної праці, авжеж, вони були майже стерильні; мені подобалися розхристані довгочубі молодики в гостроносих мештах, а ще більше дівчата в куценьких димках69, пишногруді молодиці й сухенькі бабусі, що стояли на розі з пучечками пролісків у тремтячих руках — купіть, усього за десять копійок! — не подобалися лише телефони-автомати, які працювали через один і глитали двокопійчані монети, не з’єднуючи з абонентом, я лише з третього разу додзвонився до Стефи, і, коли вона вийшла мені назустріч, еге, Стефа, Стефочка, Стефця, Стефуня, у тому дивовижному капелюшку, в якому, цілком можливо, ходила в Бережанах ще за Польщі її бабця, зводячи з ума-розуму, ймовірно, самого автора «Мазепи» Богдана Сильвестровича Лепкого, красива панна з Поручина, біля якого ми в одному бою заскиртували понад сотню більшовиків, а потім мене, тяжко пораненого, ніс на плечах Дзідзьо, благаючи, щоб я обзивався, бо йому буде прикро, коли виявиться, що витратив стільки сили на мерця, і він ніс мене, спотикаючись, ледве тримаючись на кривих ногах, і тихенько співав ніколи не чуту мною пісеньку «Вітер трощу гойдає, чайка гніздечко звиває…», так ось, коли Стефа вийшла мені назустріч, вона була така красива, що я ледве не задихнувся від щастя, адже щастя — це, крім усього, така небезпечна річ, якою можна і надірватися.