все.

— То це навіть не біографічний нарис, а стаття на замовлення.

— Частина його компанії знаходиться у Конго. Ти ж багато чого знаєш про цю країну.

— Я багато чого знаю про людей, які є власниками шахт у Конго.

— То все не так уже й погано, — промовив Дон, беручи в Ентоні цигарку і запалюючи її.

— Хіба ні?

— Інтерв’ю у цього хлопця потрібно взяти у його літній резиденції на півдні Франції. У Рив’єрі. Тобі сподобається, кілька днів на сонці, кілька лобстерів за рахунок редакції, може, навіть Бріджит Бардо побачиш… Іще подякуєш мені, правду тобі кажу.

— Відправ краще Петерсона, він обожнює такі речі.

— Петерсон займається справою вбивці дітей з Норвіча.

— Тоді Марфетта. Він у захваті від порожніх балачок.

— Марфетта відправили у Гану. Він готує статтю про заворушення в Ашанті.

— Що? Його? — скептично пхикнув Ентоні. — Він не може зробити нормальний репортаж навіть про бійку хлопчаків у телефонній будці. Якого біса його відправили у Гану? Відправ мене назад, Доне, — трохи заспокоївшись, тихо промовив Ентоні.

— Я не можу цього зробити.

— Навіть якщо у мене зірве дах, я стану алкоголіком і потраплю у психушку, я все одно писатиму краще за Мерфетта, і ти це чудово розумієш.

— Знаєш, у чому твоя проблема, О’Харо? Ти не знаєш, наскільки тобі пощастило, — Дон нахилився вперед і понизив голос. — Слухай, припини нервуватися і просто слухай. Коли ти повернувся з Африки, там, нагорі, — показав Дон угору, де знаходився офіс головного редактора, — думали, чи не звільнити тебе взагалі… Вони хвилювалися за тебе, друзяко. Більш того, не знаю, як тобі це вдалося, але ти встиг завести тут чимало друзів, і деякі з них доволі впливові особи, мушу я тобі сказати. Вони взяли до уваги все, що з тобою сталося, але попри це, зберегли твоє місце у редакції і зарплатню. Навіть коли ти був у… ну, ти знаєш де, — знітився Дон.

Ентоні не звернув на