Анатолій Погрібний

Якби ж знаття! – то, може б, ми колись таки прислухалися до державницького заклику автора "Слова про Ігорів похід" і таки об’єдналися перед смертельною небезпекою, і не діяли за принципом: "Сказав бо брат братові: се моє і се теж моє", – і таки вберегли б, аж по сьогодні, може, вберегли б могутню українську державу Київську Русь.

Якби ж знаття! – то, може, хай і вимушено вступивши у 1654 році в союз з московським царством, ми таки значно скорше розпізнали б істинну природу так званого старшого брата і вже давним-давно (а були ж, до речі, такі нагоди вже в другій половині 17-го століття), таки визволилися б від його мертвотно цупких обіймів.

Загроза не-України в Україні

Згадаймо саркастичну річ Остапа Вишні, що має назву "Чухраїнці" з підзаголовком "Спроба характеристики". Ну, є такий дивацький народ у чудернацькій країні, що називається Чукрен. Якої ви нації? – запитували, а вони, почухавшись (звідси, з цієї улюбленої звички і назва – чухраїнці), відповідали: та й хто зна? – православні. І мали ці чухраїнці ряд глибоко національних, як іронізує Остап Вишня, рис, які називалися, наприклад, так: спізнивсь, забув, якось то воно буде, а на першім же плані – як основна, як першорозпізнавальна риса – така: якби ж знаття!

Якби ж знаття! – то, може б, і в добу української національної революції у 1917 —1918-му роках не дурили б самих себе (пригадайте у Шевченка: "не дуріте самих себе") соціалістичною ідеєю, що характеризувала і Винниченка, і Грушевського, а таки негайно бралися б до творення повноцінної української держави. Та пригадаймо, що було натомість? Були, по-перше, запевнення цих лідерів /аж до настання найкритичнішого часу наприкінці 1917-го року/, що Україна взагалі не має наміру виходити з Росії. По-друге, була фактична відмова від створення української армії – мовляв, великоросійські та українські пролетарі не можуть воювати між собою. (Ось де, до речі, найзгубніше позначилися на долі нації ці соціалістичні ілюзії!). По-третє, були чвари, протистояння між лідерами держави, взаємозвинувачення, взаємовикривання. І ще й четверте, і п’яте можна додавати, а в результаті усе оте ж – якби ж знаття!

Навпаки – відкритістю позиції, силою волі, своєю рішучістю повернути те, що нам належить (тим більше, вже у своїй державі), маємо заронювати у свідомість і росіян, і всіх зросійщених розуміння невідворотності і природності змін в освітній та мовній ситуації.

Навпаки – відкритістю позиції, силою волі, своєю рішучістю повернути те, що нам належить

Цемент же той – це національна ідея, національна свідомість, об’єднуюча та згуртовуюча все суспільство державна мова, добре поставлена національна освіта. Історичні приклади розбудови таких держав, як Франція, особливо часу генерала де Голля, Польщі чи Німеччини, нехай потвердять щойно мовлене.

Бо то ж справді унікальна та держава, яка підтримує те, що її розхитує, руйнує, і навпаки – бере під підозру, знешкоджує те, що її зміцнює, посилює.

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Як кажуть, тактика поступок, запобігання ласки, боязні не прогнівити, не ущемити, не зачепити дала свої гіркі плоди, якими підбадьорений – і то нашою власною нерішучістю підбадьорений – та стрімко нахабніючий шовініст уже так підхарчувався, що від його колишньої розгубленості не лишилося і сліду. Починаючи десь з 1994 року, він – у реванші, в наступі.