Анна Франк

Можу тобі сказати лиш одне: якщо хочеш взнати людину як слід, треба хоч раз із нею посваритися. Лише тоді можна скласти думку про неї.

Мене звати Генріх Шеппель».

«Де поранений?»

«Під Сталінградом».

«Які поранення?»

«Відморожені обидві ноги й ліва рука поламана».

Тато походжає в обтріпаних штанях, краватка у нього зовсім протерлася. Мамин пояс з гумками від старості майже розсипався, а Марго носить ліфчик, замалий для неї на два номери. У мами й Марго цілу зиму було на двох три сорочки, а я зі своїх геть виросла — вони мені тепер до пупа. Поки це ще можна терпіти, та я з жахом думаю: як же ми, зносивши все, що в нас було, — від моїх підошов до татового пензля для гоління, — зможемо стати такими ж, як колись?

«Думайте, скільки лиха у світі й будьте вдячні, що вам не доводиться зазнавати його».

Закінчення війни далеко, воно здається неможливим, фантастичним

Адже закінчиться колись ця страшна війна, адже станемо ми колись знову людьми, а не лише євреями!

Тепер я знаю, що мужність і життєрадісність — найважливіше в світі

Нехай англійці не вибачаються перед нами, коли ми дорікаємо їм, що вони проспали всі ті роки, коли Німеччина озброювалася. Ми ж не можемо заперечувати, що й інші країни, особливо ті, що межують з Німеччиною, теж все проспали!

остійно кажуть, що ми всі б’ємося разом за правду, за свободу, за справедливість. І ось під час цієї боротьби стається розкол, і євреї знову стають найгіршими. Так, сумно, дуже, дуже сумно, що укотре знову справджується старе прислів’я: «Якщо один християнин робить погане, він один відповідає за це, а якщо погане робить один єврей, то за нього відповідають всі євреї».

Але, Кітті, як бачиш, я ще живу, а це, за словами тата, — найголовніше.