Наталія Матолінець

Я завжди любила юнаків, котрі читають багато книжок. Вони можуть щось цікаве розповісти, і манери в них зазвичай ліпші, ніж у тих, котрі ввечері лише грають у карти чи більярд.

нарешті усвідомила небезпеку дивитися комусь в очі: якщо

Жаррак шепотів щось швидко, тихо — ніби вітер, який лоскоче траву.

малювала спіральні візерунки на її спині

Жаррак занурив одну руку в її волосся, смикаючи всюдисущі шпильки — кілька задзвеніли на підлогу.

Друга рука лягла на талію Канре — спершу легко, мов боялася спротиву, далі вимогливо. Юнак і сам дивився на неї з невір’ям — мить, дві вичікував, перш ніж поцілувати.

Дівчина піймала себе на думці, що не хоче відводити погляду в рідкісний момент щирості вищого. Регочеться, як захмелілий охоронець у ніч Нуелле, як простісінька людина з плоті і крові. Он і плечі ходять дрижаками від тамованого реготу.

— Після цілительського чаротворення, яке не мій профіль, добряче не вистачає кількох хвилин тиші і свіжого повітря... Та підозрюю, я щойно порушив дуже важливий кодекс, — пирхнув маестр і міцно стиснув долоню Канре, так що жар пройшов крізь дві пари рукавичок. — Моя біда. Вважай це вибаченням.

І тут Жаррак Прест схилився й поцілував її руку, наче крізь призму захмеління служка на коротку мить стала йому рівною

Але темрява сховала її усмішку: наївний цей маестр, якщо вважає, що слугу можна злякати розбитим лицем.

Але темрява сховала її усмішку: наївний цей маестр, якщо вважає, що слугу можна злякати розбитим лицем

Одразу ж, коли великий маестр приїде з переговорів, я переберуся в його дім.

— То це ти про старшого Преста?

— А чого ти так усміхаєшся?