Е. Попович

Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.

Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був — як саме життя. Ми твердо сиділи на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотіла музика, ріка буття була світла й могутня, вона вливала силу в наші груди, і ми забували безнадію своїх убогих мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування. Прилавок бару був капітанським містком на кораблі життя, і ми крізь бурю пливли в майбутнє

О, ця жалюгідна людська потреба — хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя — чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності

Ніщо — це дзеркало, в якому відображається світ

без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі

надто добре знав, що кожне кохання прагне бути віч­ним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

Хай буде як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її — про мене! Але поки вона зі мною, все інше — байдуже, нехай хоч і згорить! Чи варто прагнути до чогось сталого у своєму коротенькому житті? О

Через це вона вигадала собі мрію. Стародавню, зворушливу, безнадійну мрію про вічність!

Найтяжча в світі хвороба, Фердинанде, це — мислити! Вона невиліковна.

— Життя — це недуга, і вмирання починається від дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця — це вже часточка вмирання, це вже наближення до могили.
— І кожен ковток