сили не більш було, як у сліпої попової кобили, що було не здужає у Пилипівку попівських хаптурок по селу возити.

Повернув Нечипір язиком у роті… аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити? – дума собі. – Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити? Який нечистий звелів їх на пущання їсти? Який басурмен вигадав їх п’яному давати? Ох, се усе наші жіночки! Від них нам усе лихо! Через свою і я тепер пропадаю…

Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мерці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а инші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.