Люко Дашвар

Будь-які перемовини в кінці будь-якої війни — це, по суті, торги з пам’яттю.

Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, — землі української!.

Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації

Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
— Я в чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.
— Скидай свої чоботи! — теж сміється.
— У мене п’ятка в «Лісовій пісні»!
— А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю…
І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації

— Здається, ти хотів «улитися»…

— Передумав. Краще спостерігати.

А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

— Чого ти не розумієш?! — Ігор сів поряд із другом. — Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!

— Прозріння двох для цілої держави — ніщо

Ніч — як ворота в рай.