Ерік Сігел

А от її вбрання не викликало в мене
захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба,
що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка —
плід її власної творчої фантазії.

— Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»?

Я відповів не озираючись:

— Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер.

Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.

— А я дозволила?

— Це ви про що?

— Я дозволила вам цілувати мене?

— Даруйте. Я захопився.

— А я — ні.

Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я
поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого
запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.

— Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі.

Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала:

— Чому?

— А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати.

Я крутнувся на підборках і пішов геть.

— Свиня,— прошепотіла вона мені вслід.

Я знову крутнувся й закинув шайбу з віддалі двадцяти футів:

— Що, не смакує, Дженні? Даремно. Це ж та каша, якою ти мене годувала!

Я багато віддав би за те, щоб побачити вираз її обличчя, але із стратегічних
міркувань звелів собі не озиратися.

— Ну, як тобі ведеться, сину?

— Добре, дякую.

— Щока болить?

— Та ні, терпіти можна.

А боліла ж то вона вже нелюдськи.

Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!

Цебто не було чогось серйознішого за
поцілунки, про які я згадував (і які — кожен зокрема — й досі пам'ятаю до
найменших подробиць).

— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я
читаю.

— Я теж читаю.

— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.

— Не весь час, а після кожного розділу.

— У твоїй книжці дуже короткі розділи.

— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!

— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.

Боже, як я пишався нею!