Ірина Жадан

ляльки, яку я не дуже любила за її постійну бездоганну красу. У мене, наприклад, коли боліло горло, то очі були наче заплакані, ніс червонів та хлюпав; вона ж була завжди здорова та ідеальна. Тому я більше любила маленького зайця з покаліченою лапкою. Коли він хворів, я його розуміла, коли хворіла я — він жалів мене. Якось приїхав дідусь, зайця відремонтували, але наша дружба тривала ще довгі роки. Не знаю, де поділася ота ідеальна лялька. Мабуть, перетворилася на живу та виграла усі конкурси краси за кордоном.

Лише згодом я зрозуміла одну річ: в тому і полягає дивна сила мистецтва, що кожен чує і бачить те, по що прийшов.

Усе там видавалося мені якимсь казковим, несправжнім — і вірші про те, що трапилося «одного дня, трохи солом`яного…», заради яких кремезний коваль приїздив із сусіднього міста, і дорослі жінки, які вдавали з себе дівчаток із бантиками, і художник, схожий на кочівника, який протягом тижня у підвалі театру малював декорації, плакати та афіші, а щонеділі, пронизуючи нас блискучими очима, кидав у зал гарячі злі вірші, наче розтрощені на тверді рядки його гострими міцними зубами.