Камі Ґарсія

так ніби я чимдуж лечу з американських гірок і опиняюсь у самому низу закрученої Дуги.

За собою стеж. Бо колись проколупаєш дірку в небі, випаде тобі на голову цілий Усесвіт, і буде нам усім непереливки

Просто вона показала мені, наскільки, попри всі свої зусилля, від гатлінівців не відрізнявся я.

Заки я добіг до машини, змок до нитки.

Особняк, збудований у стилі неогрек, мав нетиповий вигляд на тлі одноманітної архітектури Гатліна, і через це ще більше впадав у око. Облуплені за роки забуття величезні білі доричні колони тримали на собі скошений дах. Він різко йшов униз і скидався на згорблену літню жінку. Ґанок відколовся від б

Двері відчинилися. Переді мною з’явилася Ліна — босонога і вже в іншому вбранні. На ній була чорна сукня з вишитими пташками, і вона мала такий вигляд, ніби зібралася до дорогого ресторану, а я, у своїй драній футболці та джинсах, — хіба що до забігайлівки «Мороз».

— Такі слова я чую нечасто. І не бути мені джентльменом з Півдня, якщо я вас розчарую, — він розтягував слова на південний манер, але дикція в нього була відмінна. — Радий нарешті з вами зустрітися, містере Вейт

Мейкон Рейвенвуд мав бездоганний вигляд у стилі — навіть не знаю — сорокових років двадцятого століття.

Очі виблискували темним сяйвом і теж були майже кольору ночі. Вони ніби мали якусь поволоку, тонування, як вікна катафалку, в якому містом роз’їжджала Ліна. У них нічого не віддзеркалювалося, нічого не можна було побачити, вони помітно виділялися на тлі блідого обличчя — білого як сніг, як мармур, як, врешті-решт, обличчя людини, яка ніколи не виходить з дому. Його чорне, як смола, волосся посивіло біля скронь, але в цілому було того ж темного кольору, що й у Ліни.

Насправді він мовби дивився крізь мене, шукаючи щось позаду, так наче у нього був рентгенівський зір.