Марина Соколян

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому — підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий — це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності — о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири — нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше — справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях

Все це не вкладалося у Ярчиній голові; жодна вигаданка не могла підготувати до тієї прірви, що розчахнулася раптом на межі притомності; у ту прірву, здавалось, валилося все — розмови, справи, звуки, кольори. Тата не стало, а отже не стало великої частини її самої;

Ти намагалась, авжеж, але тобі так і не вдалося звільнитися від тої владної потреби — зводити довкола стіни як не мрій, то брехні, боронячи себе від підступного світу. Ти не одна така, певна річ. Неймовірно, скільки сил ми витрачаємо на одну лиш оборону! Боїмося невідомого? Нарікаємо невідоме злом. Боїмося невдачі? Визнаємо негідним сам предмет поривань. Боїмося обману? О, завбачливо дуримо самі. І так донесхочу, до примарного, штучного спокою… Чому ми такі лякливі? Чому, збіса, такі безпорадні?

Прикро, що, вклавши стільки зусиль у створення мушлі, ми не лишаємо нічого для зрощення перлини — того духовного осердя, яке і дало би нам певність у собі. Мрії — в них немає нічого лихого, а тільки те, що відбирають снагу, лишаючи спраглим справжнього та уже і нездатним заповнити порожнечу.

А хоча хтозна… Коли вчасно розібрати, що діється, додивитися викажчики недуги — може й можна іще внести правки? Те дзеркало — перше справжнє твоє відображення… пригадуєш, що ти тоді в ньому побачила?

На жаль, постійно жити так, мов танцівник на канаті, неможливо — хіба ти й справді безумець; однак, перш ніж пустити в своє життя чергові примари, прислухайся — ану як почуєш яке заваляще пророцтво, якусь коротку, але правдиву звістку.

Правди й не мусить бути багато — хіба дрібка чи дві, аби було, до чого припнути канат базарного танцюриста

Гарно бути дитиною. Дитині не потрібна совість

Чини добро, поки можливо, але умій чинити зло, коли необхідно»

Дивною здається мені ось яка річ: переступивши через певні моральні норми (як-от чесність, приміром, на яку не було вже суспільного попиту), ми мовби й іншим дозволили той самий крок

Ти будеш пізніше пояснювати свої вчинки численними кризами, збоями суспільної системи, що вимагали: адаптуйся чи пропади. Твоєму поколінню пощастило — ви були молоді, вам було легше, ніж іншим, сприйняти нове. На вас, проте, чигала інакша небезпека — ви звикли бігти баговинням, ви не знали, що таке твердий ґрунт. Ви не вірили вже, що він існує, а відтак відкидали усі варіанти опори — не було таких ідеалів, до яких ви могли би пристати.

Це правда, серце, вам було важко; а тільки кожен сам відповідає за власний вибір. Ти з радістю відгукнулася на вимоги часу; пристосування — воно було викликом, веселою грою, а ти завжди любила всілякі забави. Як не любити, справді, з твоїм до того особливим хистом, з твоєю живою уявою?

А головне — яка у грі відповідальність? Це забавка, не більше; твоя роль не має значення, бо ж нині козак, завтра — розбійник, позавтра — знову козак… Роль не накладає жодних зобов’язань, вона не знає ані моралі, ані етики — лишень будь переконливим, як виходиш на сцену.

Адаптуватися — не значить брехати, так, здається, ти тоді вважала; потрібно лише трохи скоригувати правду, аби відповідати сподіванням аудиторії. І ти дійсно вірила, що в цьому немає нічого лихого.