Мирослав Шкандрій

Серед українців часто було заведено цікавитися формами локального мистецтва, які можуть надихнути. Вони досліджували народне коріння, зображували місцеві пейзажі і знаходили новизну в формах провінційного мистецтва: розфарбованих вручну вказівних знаках, аматорській різьбі, вишивці й популярних іконах. Вшановуючи локальні вироби народної творчості, вони неявно кидали виклик розподілу між високими й низькими формами мистецтва, між декоративно-ужитковим мистецтвом і станковим живописом. Такий демократичний імпульс часто надавав ваги національним культурним традиціям, які зрештою задавали вектор київським митцям не лише українського, а й також єврейського походження

щойно школи, медіа та урядові інституції почали активно підтримувати використання української мови, стали вимагати можливості ухвалювати всі рішення в Харкові. Більше того, українська культура почала виявляти сильну живучість і здатність до асиміляції. Замість того щоб добровільно розчинитися у «вищій» російській культурі,— сценарій, який багато партійних лідерів вважали неминучим,— населення почало розвивати культурні інституції, які кидали виклик російським конкурентам

Українцям було притаманно знаходити способи ширшого використання місцевих форм мистецтва, а також доводити свою незалежність від культурних процесів, хай де б вони відбувалися: чи то в Росії, чи то на Заході

У дореволюційні роки Бойчук узяв на себе задачу зі створення синтетичної національної художньої форми, залучаючи джерела, які, на його думку, мали найглибші корені в українській культурі: візантійське мистецтво й народну творчість у її найрізноманітніших проявах. Він бачив у цих формах найкраще вираження унікального культурного профілю України: злиття східних і західних впливів.

Влада робила замовлення на роботи та купувала твори митців, у такий спосіб рятуючи багатьох від голоду. Її відносини з художниками визначалися потребою інтегрувати їхні роботи в пропагандистські кампанії, що з часом перетворилося на спосіб життя в новому суспільстві. Держава заохочувала митців творити нову мову образів, відчуття культурного піднесення та стимулювати політичну підтримку влади серед населення

Володимир Татлін, Олександр Архипенко, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Іван Кавалерідзе, Вадим Меллер та Михайло Бойчук.

Вони вказують на відмінності між авангардом в Україні та в Росії — факт, що був навмисне замовчуваний у часи Радянського Союзу, він і досі отримує лише незначну увагу від західних учених

Вадимові Меллеру, Іванові Кавалерідзе

Браком, Леже та Аполлінером

Упродовж XX століття прагнення до міжнародного визнання залишалося для українців чимось на зразок ідеї-фікс.