Федеріко Мочча

Я дуже щаслива. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою. А ти?

— Я? — Він міцно стиснув її в обіймах. — Мені дуже добре.

— Так, ніби можеш пальцем торкнутися неба?

Степ усміхнувся й похитав головою.

— Ні, не так.

— Як це — «не так»?

— Набагато більше. Щонайменше три метри над рівнем неба.

лише компроміс, оскільки вдома йому більше не дозволяли курити

Зупинився на автостраді потелефонувати їй. Одне капучино і — знову в дорогу, на мотоциклі, тиснучи на акселератор, поглинаючи кілометри. Спраглий її поцілунків, її обіймів, ще теплих від сну.

Барабанити пальцями по її вікну, чути шерех простирадла, її босі легкі кроки по підлозі. Бачити, як вона з’являється з-поза щойно піднятої віконниці. Як протирає очі у напівтемряві кімнати, гадаючи, що він — теж лише сон, гарніший і ніжніший за інші. І за мить уже бачити її усмішку — вона усвідомила, що це прекрасна реальність, набагато краща за випадковий сон.