Анатолій Дімаров

А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься. Розсипає у прах піраміди, валить колони, а зерно колоситься. І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

парафію у великому селі під Хоролівкою — згодом на його запальні, сповнені глибокої віри казання почали з’їжджатися парафіяни з навколишніх сіл. Невелик

Опам’ятайтеся, як вам не сором! — вигукнув він молодим та дзвінким голосом, звівшись

Все для них було вирішене, все пізнане, раз і назавжди, з такою наївною і геніальною водночас простотою, що куль

Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих її мами, дістала найбільшу банку варення, потайки винесла в сіни. Хай тільки трохи стемніє, вона віднесе це

отакий із днів, коли хвороба трохи відступилася від тата, їх навідав Віталій. Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обіду, щоб потім уже переговорити, а прийшов до нього відразу, не обтрусивши, як кажуть, з ніг пилюки.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми

слів.
— Сідайте, Оксене, — запрошує отець Віталій, бо Оксен все ще стоїть, вражений несподіваним докором панотця.
Коли Оксен сів — притулився на м’якому стільці, отець Віталій пройшовся по кімнаті раз, пройшовся вдруге. Сми

позіхаючи.
— Ви хоч би вид свій обмили! — нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали

великомучениця Варвара, моли Бога о нас, — шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити всі чари, бо вони вже — в самому