Анатолій Дімаров

Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина.

— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.

— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.

— Дядько?.. Який?

— Той, що вбив нашого татка!

Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

— Козак не козак, а помремо — всі перед Богом станемо рівні.

— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!

— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!

Кредо перше.

Кожен селянин — потенційний буржуй. Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.

друге.

Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.

Кредо третє.

Соціяльну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках.

Думатимемо про жахні злочини, які вона зробила і зробить, про ріки крові, океани страждань, якими вона затопить підвладну їй землю, і про те, що вона, та людина, слава Богу, не вічна, а вічний народ, до якого вона приссалася.

— Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!