Карлос Руис Сафон

Під час подорожі Хуліан мовчки розглядав вулиці, немов боявся знову втратити це місто.

— Скільки років хлопцеві? — запитав Барсело, пильно розглядаючи мене краєчком ока.

— Майже одинадцять, — повідомив я.

Обличчя Барсело осяяла лукава посмішка.

— Отже, десять. Не додавай собі зайвих років, малий шахраю. Життя й без тебе подбає про це.

Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.

Повертаючись до пансіону, я підійшов до ресторану «Сет Портес», що був під арками дому, який належав родині Ксіфре´.

вийшов на пероні Саріа` й сів у трамвай, із якого вийшов біля брами монастиря Педральбес. У той день було незвично тепло для цієї пори року, і з вітром долинали пахощі сосон та дроку, що витали над схилами гори. Я звернув на авеню Пірсона, яке вже почало урбанізуватися, і незабаром побачив обриси вілли «Геліус», які неможливо було не впізнати.

Ще раніше я накинув оком на монументальний на вигляд будинок на вулиці Фласадерс за номером тридцять, що був на відстані кинутого каменя від бульвару Борна, який я проминав протягом усіх тих років, коли повертався з редакції до пансіону. Та будівля, увінчана вежею, що стриміла над фасадом, прикрашеним барельєфами та фігурними ринвами, стояла всі ці роки замкнена; її двері обплутували ланцюги, на яких висіло кілька іржавих замків.

батьки вітчизни, чиї статуї стоять на вході до Парку Цитаделі

стара частина кладовища Монтжуїк

Уся Барселона лежала під моїми ногами, і мені хотілося вірити, що, коли я відчиню свої нові вікна, її вулиці нашіптуватимуть мені вночі на вухо свої історії й відкриватимуть таємниці, щоб я міг перенести їх на папір і розповісти кожному, хто захоче слухати.

вирішив, що житиму у світі книжок і тиші.