Марко Вовчок

Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!

Була в нас у слободі бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дівчина, роботяща, а вже непотороча така, як рідко, — то, було, стрінешся із нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокійно. «А завтра що робитимете?» — «Води принесемо, бублики спечемо». — «А позавтрому?» — «Будемо воду носити, будемо бублики пекти».
Вмер в їх хазяїн — дівчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
— А що в вас?
— В нас хазяїн вмер, і поховали.
— А тепер як?
— Воду носимо, бублики печемо.
Дівчина було говорить спокійно, стоїть свіжа — а тут б слухати ніяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече... Бувають такі в бога!

віє теплом, із стріх вода капле, сонечко веселенько світить, тане сніг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленіли…

Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!

Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала.

Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.

Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

жити легко у світі, як дурному з гори бігти