Стасюк Богдан

— Так от, цей судив за специфічною системою: у понеділок він вішав конокрадів, по вівторках — картярських шулерів, по середах — убивць…

Не думаю, що мені вдасться описати відчай, який на мене навіювало все навколо. І попри те, що зараз мені здається, нібито з такими-от обставинами та вдачею я лишався б нещасним будь-де: в Біарріці, Каракасі чи на острові Капрі, — тоді я був певен, що вся річ у конкретному місці. А можливо, десь наполовину це й справді відповідає дійсності. Хоча Мільтон по-своєму і правий (коли казав, що життям своїм існує розум і здатен він із Пекла сотворити Рай і навпаки), але ж Плано якраз створено не стільки за зразком Раю, скільки на кшталт іншого, стражденного міста.

— Ти там із ними обережніше, — правила вона далі. — Я чула дуже дивні речі про цих людей.

— Наприклад?

— Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.

— Відправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсісом. У нього є будинок у годині звідси.

— Поїдеш із нами за місто на вихідні?

— Що?

І завжди, завжди той самий тост. Жити вічно.

. Цей сміх переслідує мене й досі.

Раціональність завжди видно прозорливому оку.

прозорливому оку. А от везіння? Воно невидиме, хаотичне, янгольське

«Немислиме — нездійсненне», — бувало, казав Джуліан на заняттях із грецької. І хоча при цьому він натякав на те, що в думках також треба дотримуватись певного режиму, ці слова, однак, дивним чином резонують із нашою ситуацією. Сама ідея вбити Банні — жахлива, неймовірна, але ж ми все одно її постійно обмірковували, переконували себе в її безальтернативності, складали плани, що здавалися трошечки невірогідними та смішними, але на ділі спрацювали як треба… Не знаю. Місяць