Оксана Забужко

Бачиш, свідомість — це наче кімната, в якій ми мешкаємо постійно, тимчасом як у стіні за важкою портьєрою сховано двері, що ведуть до цілої анфілади інших покоїв. Пусти мене, хай я собі трошки погуляю.

намистини

і чи не тому ми всі так боїмося смерти, що нею то вже точно ні з ким не поділишся?

і так, і отако — можу всіляко

«любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився».

«LOVE IS WHAT MAKES YOU SMILE WHEN YOU ARE TIRED».

«Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло».

Краще жити на батьківщині з ненавистю чи вдалині від неї з любов’ю?

дім твій — мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, — завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся

заклято тебе — на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати — по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіґа з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок,