Сильвія Плат

Я почувалася геть вкляклою, геть порожньою — певно, так почувається центр торнадо, мляво повзучи кудись у хаотичному вихорі.

Я подумала про те, який довгий шлях пройшла.

Ненавиджу платити людям гроші за щось, що я могла б зробити самостійно, мене такі речі нервують.

Люди зроблені з пилу, і я не розуміла, чому лікувати той пил було почеснішою працею, ніж писати вірші, що їх люди пам’ятатимуть і відтворюватимуть, коли їм буде сумно, або зле, або безсонно.

Мене нудило від думки, що жінка мусить жити всуціль непорочним життям, коли чоловікам дозволено подвійне життя: одне порочне, друге — ні.

Якщо невротичні люди хочуть двох взаємовиключних речей одночасно, то так, я збіса невротична. Мене до скону носитиме туди-сюди між взаємовиключними речами.

Потім у мене запитали, ким я хочу бути, і я відповіла, що не знаю.
— Та звісно, знаєш, — сказав фотограф.
— Вона хоче, — в’їдливо зауважила Джей Сі, — бути всіма одразу.
Я відказала, що хочу бути поеткою.

— Усміхнися нам.
Зрештою я покірно скривила рот у посмішці, схожій на гримасу ляльки черевомовця.

Мені бракувало досвіду.
Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Одна знайома нещодавно отримала нагороду за оповідання про свої пригоди з пігмеями в Африці. Як мені з отаким конкурувати?

Що слабша надія на одужання, то далі тебе ховають від світу.