Джонатан Сафран Фоєр

— Мені боляче від того, що ти не хочеш робити мені боляче, — сказала я. — Дозволь мені подивитися, як ти плачеш.

Я хотіла йому дещо сказати. Але я знала, що мої слова зроблять йому боляче. Тож я просто поховала їх у собі, дозволивши їм зробити боляче мені.

Я ще ніколи нікого так не любила до того, і після того я теж ніколи нікого не любила так сильно.

Ми не були багатими, але ми нічого й не хотіли. Я дивилася на світ з вікна своєї спальні. Там я була в безпеці від світу.

Він взяв записник, погортав сторінки і вказав мені на фразу: «Те, як ти щойно подала мені цей ніж…»

Я вказала на: «Якби я був кимось іншим і жив в іншому світі, я зробив би щось інше».

Він вказав на: «Іноді комусь просто потрібно зникнути».

Я вказала на: «Немає нічого поганого у невмінні розуміти самого себе».

Він вказав на: «Як сумно».

Я поклала свою руку на нього. Для мене завжди було важливо до нього торкатися. Це було тим, заради чого я жила. Я б не змогла пояснити чому. Дрібні, незначущі доторки. Мої пальці на його плечі. Доторки наших стегон, коли ми сиділи поруч у автобусі. Я не могла цього пояснити, але потребувала цього. Іноді я уявляла, як зшиваю всі наші дотики в один. Скільки сотень тисяч дотиків триває кохання?

Я жалкую, що витратила ціле життя на те, щоб навчитися жити, Оскаре. Якби я могла прожити життя заново, я б усе зробила інакше.

Я б змінила своє життя.

чекала, що він повернеться додому.

Минали години. І хвилини.

Я не відчинила крамницю об одинадцятій.

Я чекала біля вікна. Я ще йому вірила.

Я не обідала.

Минали секунди.

Минув день. Настав вечір.

Я не вечеряла.

Крізь проміжки між митями минали роки.

Я сказала їм:

— Йдіть.

Усі.

Йдіть.

І вони пішли.

І вже ніколи не поверталися.

Якщо в мене шаленітиме серце, я не скажу про це жодній живій душі. Від цього не стає легше. Це тільки псує всім іншим життя.