Що я роблю тут.
Тепер усе втратило сенс. Прийшли оті, висловити співчуття. Простягнуті руки. Живі-здорові сини. Маски робленого суму на обличчях, покликані приховати будь-які ознаки радості, якої все ж… не меншало. Приховати те, чим живеш, достоту важко, а власне цією радістю вони й жили — радістю, яку викликали у них потенційні можливості, що розкривалися перед їхніми живими синами. Донедавна я й сам був одним із них. Насвистуючи, прогулювався цією бойнею, відвертав погляд від жорстокої різанини, міг сміятися, мріяти і надіятися, бо ж не знав, що чекає невдовзі мене самого.
Нас самих.
Пастка. Жахлива пастка. І потрапляємо ми в неї у той перший день, у день свого народження. Адже рано чи пізно настане й день останній. День, коли треба буде покинути тут своє тіло. Уже кепсько. А тоді раз — і в нас самих народжується дитина. Умови життя у пастці ускладнюються. Бо ж і дитину чекає така сама доля. Усвідомлення цього мало б очорнювати кожну мить насолоди. Та ми знай на щось сподіваємося, знай забуваємо.
Навіщо, Господи? Навіщо тепер прогулюватися, намагатися, посміхатися, вклонятися, жартувати? Навіщо сидіти за столом, прасувати сорочки, зав’язувати краватки, чистити черевики, планувати мандрівки, співати пісень у ванній?
Навіщо, якщо його хоч-не-хоч доведеться залишити тут?
Невже треба й далі кивати, танцювати, міркувати, ходити, обговорювати?
Як раніше?
Проходить парад. А він не може підвестися і долучитися. То мені побігти навздогін, зайняти своє місце, високо піднімати коліна, розмахувати прапором і дути в ріг?
Був він любим чи ні?
Дозволь же мені більше ніколи не бути щасливим.