Тагере Мафі

Вони говорять, колись трава була зеленішою.

Я хочу йому вірити. Я не вірю йому.

Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно.

За сімнадцять років ніхто так не вимовляв моє ім’я.

Але неможливо перемогти силу тяжіння, коли ніхто там, нагорі, не хоче подати тобі руки

Я ненавиджу безнадію сонячної погоди, сонце надто сконцентроване на собі, щоб помітити ті нескінченні години, які ми проводимо в його присутності. Сонце таке зарозуміле, воно завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас.

Місяць — приємніша компанія.

Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди змінюється, як і ми. Щодня він — це інша версія себе. Іноді слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що значить бути людиною.

Науковці кажуть, дерев уже не так багато, як раніше. Вони говорять, колись трава була зеленішою. Хмари — білішими. Тоді сонце завжди світило так, як треба. Але в мене про ті часи

«Ми сподіваємося, ви тут здохнете. За гарну поведінку».

колись трава була зеленішою. Хмари — білішими