Софія Берлінець

Старий Блю тяжко помирав,
Він кігтями землицю рвав.
Лопатою зі срібла я
Могилу другові копав,
а золотому ланцюгу
Його в могилу опускав
І все казав: «Старий мій Блю,
Мій славний пес, тебе

як жартівник, що підсипав пороху в чиюсь цигарку, він хотів триматися поблизу — на безпечній відстані, звичайно ж, — щоб подивитися, як вона вибухне.

Він справді був повірив, що всі підозри безпідставні, і це робило удар удвічі жорстокішим. А навіть якщо ні — те, чого не знаєш, не завдає болю. Хіба не так? Коли людина йде темною кімнатою з глибокою ямою в підлозі і проходить усього в якихось дюймах від неї, їй не конче знати, що ледь не провалилася. Причин для страху немає. Коли світло не ввімкнене.