Марина Гримич

Ми без’язикі, безіменні, ми
Німа вода, холодного свічада
Слизький туман,
Ми привидів громада,
Що непомітно ходить між людьми…

Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, «грудь в ордєнах», бажано льотчика, так, щоб лише при погляді на нього «чолка встала». А оскільки таке буває лише у фільмах, то краще купити того папугу, ввімкнути його в розетку, і будуть у неї в кімнаті справжні джунглі!

Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойний — очі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами: «Я закохалася!»