Джоан Ролінґ

«За Гаррі Поттера - хлопчика, що вижив!»

У тебе мамині очі

Та наблизившись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво

й досі подейкують, що жодна дуель між чаклунами не може зрівнятися з битвою між Дамблдором та Ґріндельвальдом, що відбулася 1945 року. Її свідки описують, з яким жахом і захопленням вони спостерігали за двобоєм двох видатних чаклунів. Дамблдорову перемогу та її наслідки для всього чаклунського світу вважають поворотним моментом магічної історії, з яким можна порівняти хіба що запровадження Міжнародного статуту про секретність або падіння Того-Кого-не-Можна-Називати.

Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.
- Усе нормально, - заспокоїв її Гаррі. - Це не має значення, чесно.
- Не має значення? - перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. - Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?
- Е-е... ні, не усвідомлюють, - зізнався Гаррі. - Вони, власне, вважають, що я - порожнє місце, але я вже звик...
- Я не вважаю, що ти порожнє місце.
Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.
Приголомшений Гаррі зніяковів.
- Ну... е-е... дякую, Дадлі.
І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:
- Ти врятував мені життя.
- Не зовсім так, - заперечив Гаррі. - Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...
Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив - то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.
Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.
- Т-ти такий солоденький, Дадічку... - ридала вона на його широких грудях, - т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...
- Та він і не думав дякувати! - розгнівалася Гестія. - Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!
- Так, але з його вуст це прозвучало майже як «я тебе люблю», - сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м’яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

- Батьки, - сказав Гаррі, - не повинні кидати дітей, хіба що... хіба що в них немає виходу.

Вони похапцем проковтнули сніданок і пішли нагору, а Крічер довго кланявся їм услід і обіцяв до їхнього повернення приготувати біфштекс та пиріг з нирками.
- Дай йому, Боже, здоров’я, - ніжно сказав Рон. - А я ще колись фантазував, що гарно відтяти б йому голову й почепити на стіну.

Було собі троє братів, і брели вони якось у сутінках по безлюдній звивистій дорозі...» -

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.
- Нічого собі, Дадлі, - здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, - невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?
- Не знаю, - пробурмотів Дадлі. - До зустрічі, Гаррі.
- Ага... - сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. - Можливо. Тримайся, Великий Дад.
Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.
Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:
- Ну... до побачення, - і, не дивлячись на небожа, подалася до дверей.
- До побачення, - озвався Гаррі.
Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь-ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.

Там були довготелесий Рон; Герміона, із заплетеним у косу непокірним волоссям; Фред та Джордж з однаковісінькими усмішками; довговолосий Білл, увесь у шрамах; лисіючий добряк містер Візлі у перекошених окулярах; одноногий потертий у боях Дикозор, чиє ясно-блакитне магічне око постійно вертілося в очниці; Тонкс із коротким волоссям її улюбленого яскраво-рожевого кольору; посивілий Люпин, якому додалося зморшок; струнка вродлива Флер з довгими сріблясто-білими кучериками; лисий, чорний і кремезний Кінґслі; Геґрід з кошлатою гривою й бородою, що мусив згорбитися, щоб не зачіпати головою стелі, та Манданґус Флечер, дрібний, брудний і заляканий, з понурими, мов у пса, очима й скуйовдженим волоссям. Серце в Гаррі мало не вистрибувало з грудей від радості: він їх усіх страшенно любив, навіть Манданґуса, якого ледь не задушив під час попередньої зустрічі.