Емі Гармон

Але вітер і вода знають усі таємниці Землі. Вони бачили й чули все, що коли-небудь було сказано чи зроблено. А якщо ти прислухаєшся, вони розкажуть тобі всі історії та проспівають усі пісні. Історії всіх, хто колись жив на світі. Мільйонів і мільйонів життів. Мільйони й мільйони історій.

— Що знають?

— Усе. Вітер, що його ти чуєш, віяв завжди. Дощ, який падає, завжди той самий. Ще раз і ще, знов і знову, ніби по велетенському колу. Вітер і хвилі існували від початку часів. Каміння й зорі — також. Але каміння не розмовляє, а зорі надто далеко, щоб розповісти нам, що вони знають

Ще з дитинства я опинилася в полоні минулого, і мені хотілося знати історії людей, які жили до мене. Можливо, цьому сприяло моє раннє знайомство зі смертю та втратами, але я знала, що мене колись теж не стане і ніхто не пам’ятатиме, що я взагалі жила на світі. Світ забуде. Піде далі, звільнившись від тих, хто був раніше, скинувши із себе старе заради нового. Трагізм усього цього був для мене нестерпний — трагізм того, що життя починається і закінчується, але ніхто цього не пам’ятає.

Бувало, коли я силкувалася щось сказати, дідусь давав мені ручку й папір. «Якщо не можеш вимовити, запиши. Так слова проіснують довше. Записуй усі свої слова, Енні. Записуй і відсилай їх кудись».

Оїне, мені все одно потрібен контекст, — із усмішкою зауважила я.

— Так. Потрібен. Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто. — Оїн тремтливими пальцями взяв одну зі світлин і, щоб краще роздивитися, підніс близько до очей. — Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене, — забурмотів він, неначе цитуючи те, що колись чув, те, що відгукнулося в ньому, а по тому передав мені світлину, яку тримав у руці.

Мені теж треба повернутися. Візьмеш мене із собою? — невиразно спитав він.

— Я все життя хотіла поїхати з тобою до Ірландії, — прошепотіла я. — Ти ж знаєш. Коли ми поїдемо?

— Коли я помру, ти відвезеш мене туди, повернеш.

У моїх грудях чітко відчувався біль, який кусався та звивався, і я щосили спробувала дати йому відсіч, знищити його, та він виростав знову, як волосся Медузи6, і його виткі відростки виливалися в мене з очей гарячими рясними ручаями.

— Не плач, Енні, — попросив Оїн таким кволим голосом, що я доклала всіх зусиль, аби стримати потік сліз, бодай заради того, щоб урятувати його від страждань. — Нам немає кінця. Коли я помру, відвези мій попіл до Ірландії і звільни мене посеред Лох-Ґіллу.

Мене любов не цікавила — крім того, що про неї можна було вичитати у книжках.

Чоловік, який обіймав Енн за плечі, був Майклом Коллінзом, лідером руху, що привів до Договору з Англією. До 1922 року його фотографій було дуже мало. Усі чули про Майкла Коллінза

нього пахло крохмалем, милом і димом із каміна. Він уселяв у мене відчуття безпеки. Далі він став загортати мою талію у свою білу сорочку й зробив пов’язку, закріпивши рукави. Накинув пальто на плечі й огорнув мене теплом свого тіла.

— І якщо ти, Енн, дивитимешся на мене так і далі, я тебе поцілую. Я не знаю, чи довіряю тобі. Часто-густо не знаю навіть, хто ти. Та, дідько ж, я геть не можу тобі опиратися, коли ти так на мене дивишся.

Я цього хотіла. Хотіла, щоб він поцілував мене, та він не подолав відстані між нами, а його губи не припали до моїх.